Медакка Міра, 8 клас, Ренійська гімназія №2 Ренійської міської ради Ізмаїльского району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куванжи Валентина Геннадіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Росіяни нас ненавидять, бо ми - українці. Саме за це б'ють і всіляко знущаються», - колишній бранець зі Зміїного Олександр Куртєв. Фельдшер прикордонної застави острова Зміїний Олександр Куртєв, який майже два роки провів у російському полоні, був серед захоплених ворогом воїнів острова.

На початку 2024 року відбувся найбільший обмін полоненими – додому повернулися 230 українців. Серед них – захисники острова Зміїний, яких російські окупанти захопили в перший день повномасштабного вторгнення.

Серед звільнених – фельдшер прикордонної застави, житель Одещини Олександр Куртєв. Він – один із наймолодших бранців зі Зміїного. На момент окупації острова йому був 21 рік. Колишній в'язень Кремля провів у російських в'язницях 679 днів.

Стати військовим медиком він вирішив ще під час навчання у медучилищі, бо служба в армії вважав обов'язком справжнього чоловіка. Одразу після закінчення навчання почав оформляти відповідні документи й 4 грудня 2020 року підписав контракт з Державною прикордонною службою. Спочатку працював у невеликому селі, за 40 кілометрів від дому, а за два-три місяці, у 2021 році, був переведений на посаду фельдшера прикордонної застави острова Зміїний. Коли почалося повномасштабне вторгнення, саме був на службі.

Як же розгорталися події на острові 24 лютого 2022 року?

Усіх підняли о четвертій ранку по тривозі. Хлопці розбіглися по позиціях, Олександр був у групі резерву разом із кухарем. Вони були озброєні, тримали в готовності ноші, аптечки. У цей момент встиг написати коханій дівчині Ярославі - попросив, щоб вона була з його мамою, щоби не кидала її. Сказав, що дуже її любить...

Приблизно о шостій стали на зв'язок виходити загарбники, вимагаючи, щоб військові здалися. Попередили, мовляв, підходять все ближче, оточують та інше. Стало зрозуміло – наступатимуть... Ось почули команду: «Повітря!», що означало – летять якісь надводні об'єкти. І заставу почали «крити» російські винищувачі – бомбардували півтонними КАБами (авіабомбами вагою 500 кілограмів, – УНІАН). Потім підійшов крейсер «Москва», став до них «у лоб» і також почав обстріл... Ще за 15-20 миль від Зміїного перебував російський корабель «Василь Биков», який патрулював територію, але близько не підходив.

Ближче до вечора у напрямку острова вийшов ворожий десант на трьох швидкохідних військових катерах. Так відбулося захоплення...

Відомо, що у захопленні Зміїного також брав участь фрегат «Адмірал Ессен», і через це доводилося чути різні версії щодо того, який саме російський корабель українці відправили «на три літери»… Але того дня послання адресувалося «Москві». Цей крейсер був командним пунктом супротивника. Коли почалося бомбардування, українці встигли переміститися в укриття. Тож поранених не було. 

Що ж потім? Потім усіх – 82 особи – доставили на буксир «Шахтар». Те, що там відбувалося, було епічним – людьми просто забили кают-компанію та прилеглі коридорчики.

Сказати, що були у тісноті – нічого не сказати. Солдати лежали на підлозі, впритул один до одного, а російські спецназівці ходили по їхніх ногах, спинах… Над головою перезаряджали зброю, погрожували… Як пізніше виявилося, те, що відбувалося на «Шахтарі», ще не було знущанням. Ми все-таки мали там справу з професійними військовими, спецназом. Вони ставилися до наших більш-менш лояльно – як до військовополонених. Так, випендрювалися, ходили п'яні, розмахували зброєю, але кожен дотримувався певної субординації. Що таке знущання, полонені зрозуміли, коли потрапили на «етап». Ось тоді почався жах...

З острова Зміїний усіх доставили до Севастополя, звідти вони потрапили до Бєлгородської області РФ. Спочатку відправили до СІЗО Старого Оскола, потім – до колонії у Валуйках, пізніше перевезли до Олексіївки.

Які висновки зробив наш герой? Ось його пряма мова: «Скажу коротко про те, що я зрозумів: 80% росіян зомбовані пропагандою. Їхні серця просякнуті ненавистю давним-давно. Їм байдуже до твого статусу, віку та іншого. Неважливо, ти – полонений, старий чи каліч. Вони бачать одне: ти – українець. Саме за це б'ють і всіляко знущаються, проявляючи максимально креативно-садистські нахили».

Під роздачу та покарання потрапляли всі – військові та цивільні, молоді та старі. Оце висновок: нас ненавидять, бо ми – «хохли». Вони називають нас фашистами, бандерівцями, а себе – визволителями. І при цьому дуже нам заздрять. Уявіть, стоїть спецпризначенець із шокером у руках і обурюється, мовляв, чому він має ходити в китайських кросівках, а ти – в оригінальних? Або, чому у нас у селах – асфальт, а у них – ґрунт? Ба більше, вони вважають, що українці невдячні: мовляв, «Росія вас годувала, а ви...».

Тоді наш герой з хлопцями порівнювали росіян із нацистами часів Другої світової війни, з гестапо. Тоді так само знущалися з полонених у концтаборах: морили голодом, катували, принижували психологічно і фізично.

Хочете знати, що роблять з українцями рашисти? Забивають шокерами настільки, що тіло перетворюється на суцільні шрами, тримають у закритих приміщеннях, постійно принижують, прагнуть «роздавити» психологічно... Щоб посіяти розбрат між українцями, роз'єднати між собою, змушували доносити один на одного. Жорстоко били за будь-який «косяк». Хоча це й «косяком» не назвеш: б'ють просто за те, що ти заплющив очі, або у тебе знайшли якусь крихту, або ти зранку не встиг заправити ліжко, чи сперся на бильце. Тобто причини для покарання немає, але її завжди знаходять. Для розуміння – якось всіх колективно побили просто через те, що в одній табуретці не було болтика...

Окупантам Олександр відразу сказав, що він – фельдшер. На допитах його питали з пристрастю: «Де воював?», «Надав би допомогу «нашим»?»», а потім знову били...

Йому часто доводилося надавати допомогу іншим полоненим. Хлопцям ставало погано. Бували панічні атаки, в одного спостерігали напади епілепсії. Однак жодних медикаментів у його розпорядженні, звісно, не було. Допомагав виключно особистою участю, виходячи зі своїх знань, навичок. До полонених приходив медик від окупантів, але звертатися до нього вони побоювалися – після таких прохань про допомогу їх, як правило, били.

У полоні було два типи утримання. У Старому Осколі, у СІЗО – у камерах місткістю від двох до восьми осіб. Через місяць полонених звідти перевели до колонії, до Валуйків. Там три півбараки по 50-60 осіб та штрафний ізолятор, у якому приблизно 15 камер. Їх площа – десь два на три метри, у кожній камері – від 3 до 6 осіб.

До ізолятора окупанти поміщали тих, хто їм не подобався, хто не виконав їхні забаганки... Знову таки, привід, щоб відправити полоненого українця до штрафного ізолятора, росіяни знаходили завжди.

Там, в ізоляторі, немає нічого – ні спілкування, ні книг, ні повітря… Немає куточка, в якому можна «сховатися»: крихітні камери під цілодобовим відеоспостереженням. За кожним твоїм кроком, рухом постійно стежать. Будь-якої миті в камері можуть відчинитися двері, туди влітають кати й тебе знову б'ють.

Від українських військових, які пройшли полон у рф, доводилося чути, що їх змушували співати гімн Росії...

Це одна з витончених тортур – російський гімн змушують співати по 20-30 разів на день. Спеціально для цієї мети по всій території того ж таки штрафного ізолятора встановлені потужні колонки, через які «врубають» максимально гучний звук. Він такої сили, що барабанні перетинки буквально на межі – ось-ось луснуть… Як тільки лунають перші звуки гімну, всі полонені мають підвестися і співати. Якщо бачили, що хтось не співає, у камеру вривалися наглядачі з шокерами та палицями…

Уявіть ситуацію: ми читаємо книги, раптом різко вмикається гімн, хтось зачитався, не встиг підскочити, не заспівав моментально, а всередину вже вдерлися садисти...

Полонені перебували у закритому приміщенні, навколо – ґрати. І читання книжок стало віддушиною. За ці два роки я прочитав їх дуже багато. Кількість не назву – збився з рахунку. Але для розуміння: книга на 600 сторінок «ковталася» за 2-3 дні. Щоправда, дозволяли читати лише радянську літературу, зокрема, про Другу світову війну – тупа пропаганда. Щиро кажучи, авторів навіть не пам'ятаю, але читав від безнадії. Вже потім, в Олексіївці, вони випросили іноземну літературу.

Одна з улюблених книг Олександра Куртєва – «Граф Монте

Крісто» Олександра Дюма.

Годували в полоні тюремною баландою. В основному, якоюсь рідкою юшкою без овочів, уранці – пісні каші. При цьому порції були настільки малими, що могли вміститися в одній столовій ложці. Але не факт, що ти це міг з'їсти – садисти створювали умови, за яких навіть цю ложку полонений не встигав проковтнути. Чесно говорячи, українці голодували дуже жорстко... Усі сильно схудли.

Наприклад, Олександр лише за два місяці, з квітня по червень 2022 року, втратив кілограмів 20. Крім недоїдання, позначився стрес через систематичні знущання. Це було жахливо.

Чи була можливість дотримуватися хоча б елементарної гігієни? Чи можна було, наприклад, прийняти душ? Каже, що у душову запускали на півтори хвилини одночасно по 15-20 осіб – ми фактично не милися. Вмивалися холодною водою в камері, прямо в раковині. Якось підмивалися з кухлів, хто як міг… Нам видавали дуже погані, іноді використані зубні щітки, якусь незрозумілу зубну пасту, які щітками та пастою не назвеш.

Як часто полонених виводили на свіже повітря? Були прогулянки літерою «Г», один за одним. З опущеною вниз головою, погляд має бути – у землю, руки – за спиною. Виводили хвилин на 5-10 на день, та й то не завжди. Наприклад, у штрафному ізоляторі взагалі без прогулянок. Протягом місяця-двох сиділи у закритому приміщенні, вікно – приблизно півметра на метр. Ловили кожен промінчик сонця, що падав через ґрати, раділи кожному горобцю, який сідав на це віконцеІ  це не патетика, але так  було – українці раділи кожному промінчику, який потрапляв у маленьку камеру, сповнену мороку та страждань.

Олександр Куртєв пробув у полоні 679 днів. Всі вони – жахливі. Полонені пройшли крізь страшні речі.

Про те, що незабаром пройде обмін полоненими, українцям заздалегідь нічого не говорили. В Олексіївці, здається, 2 січня, спитали розмір одягу. Наступного дня, приблизно о четвертій ранку, чергові по колонії героя розбудили й перемістили до «стакану» – приміщення два на три метри без вікон. Кинули туди в якомусь мішку «піксель» (одяг камуфляжного типу), сказали, щоб переодягнувся... Потім прибув конвой, його зняли на відео – сказали промовити прізвище, ім'я, по батькові, дату народження. Потім посадили до автомобіля, на обличчя натягнули шапку… І почався довгий шлях - їхали 13 годин. Шлях додому, де на Олександра чекала велика родина – мама та тато, Ярослава…

Після полону фізичне здоров'я значно краще, ніж психологічне. Турбують панічні атаки, складно засинати, ночами приходять кошмари. З Олександром працюють профільні фахівці, призначають препарати – сильнодіючі транквілізатори, антидепресанти, які то підходять, то не зовсім…

Але тим не менш герой зізнається, що ніколи не зрадить своєму покликанню, після відпочинку та лікування обов’язково повернеться  знову на службу.

І ось найкращі новини: Олександр та Ярослава одружилися, і сьогодні в їхній родині підростає маленький синочок.

Ось саме ці події змінили моє уявлення про щастя. Змінили моє життя. Але саме вони доводять: ПЕРЕМОГА за нами!