Шаповалова Поліна, 8 клас, Комунальний заклад  «Харківський ліцей №170» Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бірюкова Ірина Ігорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Харків – одне з найкращих міст України. В цьому я була впевнена війни. Гуляючи центральними вулицями, ми з друзями завжди захоплювались красою цього надзвичайного куточка світу. Жодне з міст Європи не вражало мене настільки сильно, як рідний Харків. Коли відкрився «Нікольський», я була в захваті – величезний торговий центр з великою кількістю магазинів нагадував мені мурашник. Інтер’єр, чистота, привітні люди – все це давало враження найвищого світового рівня, а я почувала себе ніби акторкою американського фільму, яка зайшла на шопінг і каву з подружкою.

Навчаючись на той момент у шостому класі, світ здавався мені великим та складним, але рідне місто надихало на творчість, було ніби затишним будиночком, у якому завжди комфортно.

Але одного лютневого ранку (як зараз пам’ятаю, то був четвер), життя дійсно розділилось на «до» та «після». Звичайно, в новинах були попередження про початок повномасштабної війни, але тоді, будучи ще маленькою дівчинкою, я мало чого розуміла. Тієї ночі я досить погано спала, ніби відчувала щось. А коли о п’ятій ранку почула перші звуки вибухів, мені здалось, що хтось святкує день народження та запустив феєрверк. Але звуки повторювались часто, кожен вибух здавався ще ближчим до нашого будинку.

Щоразу було відчуття, що наступний «приліт» буде саме в наш дім…

Чому я кажу, що життя розділилось? Не лише через те, що змінився стиль життя – ні прогулянок, ні зустрічі з друзями, ні школи. Замість цього постійні вибухи, панічні атаки, розпач. У першу чергу, життя розділилось, бо відчуття того безпечного раю на Землі (під назвою Харків), зникло. Здавалось, що ти стоїш сама посеред поля битви. Незважаючи на те, що я була маленькою, я розуміла, що кожен постріл – одна знищена будівля улюбленого міста. Ще один постріл – десятки поранених, загиблих, або тих, хто з цієї хвилини вже залишився без житла.

Ставало моторошно. Лише завдяки підтримці матері та брата, я могла трохи оговтатись.

Багато моїх друзів виїхали з батьками за кордон. Утрата близьких подруг стала також неприємністю для мене. Зараз ми майже не спілкуємось. На їх місце прийшли нові друзі. Цей факт також підтверджує, що з початком війни мій світ розділився на «до» та «після». Але життя – це постійних рух, тож я вдячна тим, хто залишив слід у моїй пам’яті.

Мені прикро, що роки дитинства та дорослішання минають у воєнний час. Життя продовжується, тож із кожного дня намагаюсь отримувати максимум позитиву та радісних моментів. А Харків і справді найкраще місто – як до війни, так і під час неї. Понівечене, але найкраще!