Війна змусила мене з двома дітьми переїхати до нового, зовсім незнайомого міста. Я втратила роботу, діти залишилися без батька, поруч немає рідних і друзів. Відтоді нам доводиться постійно змінювати житло і знову пристосовуватися до нових умов.

Коли почалася повномасштабна війна, ми перебували вдома у Лисичанську. Це мав бути звичайний ранок - ми збиралися на роботу та до школи. Діти спочатку не могли зрозуміти, як взагалі може початися справжня війна.

Близько місяця ми залишалися у місті під постійними обстрілами. Навколо щось горіло, лунали вибухи та постріли. Знайти продукти і необхідні медикаменти ставало дедалі складніше. Пережите настільки сильно вплинуло на молодшого сина, що він почав заїкатися.

Психологічні наслідки війни залишаються з нами й досі. Молодший син протягом року займався з психологом у дитячому садочку. Старшій доньці досі дуже важко спілкуватися з людьми, вона закривається в собі, але від роботи з психологом відмовляється.

Особливо важко було з продуктами. У Лисичанську нам доводилося шукати їжу і стояти у довгих чергах, навіть коли над головою пролітали снаряди. Страх був постійним, але потрібно було годувати дітей, тому іншого вибору просто не залишалося.