Михайлевська Марія, 3 курс, Сокирянське вище професійне училище

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глушко Галина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Слово, яке ми чули лише на уроках історії. До певного моменту нашого життя все так і залишалося, аж доки війна не увірвалася у наше сьогодення. Слухаючи від мами, вчительки історії, про жахи Другої світової війни, я відчувала біль постраждалих. Але воно здавалося таким далеким і не стосувалося мене особисто.

Ще в дитинстві я переконалася, що у сучасному світі таке не повинно повторитися, адже людство мало засвоїти уроки минулого.

Аж поки ця чорна хмара не нависла над Україною. Після початку повномасштабного вторгнення мої наївні переконання розбилися вщент. Залишилося лише одне питання - як таке може відбуватися у 21 столітті? Чим ми заслужили цю жорстокість? 24 лютого 2022 року стало випробуванням для всього українського народу і для кожного з нас. Для моєї сім’ї ці 1000 днів війни - особиста історія, сповнена страху, переживань і витривалості. Нічого вже не буде як раніше. Наше життя змінилося, і тепер ми змушені пристосовуватися до нових реалій - до повітряних тривог, тривожності, постійної небезпеки і, найгірше, хвилювання за рідних, які перебувають у самому епіцентрі подій.

І за цей час ми зрозуміли головне - ми повинні гуртуватися, цінувати кожну мить, берегти близьких, відстоювати свої цінності і знаходити надію навіть там, де її, здається, вже немає.

«Ще разючішим постає інший факт: під час війни діти перестають грати у війну», - слова українського публіциста Степана Колесника, що глибоко мене вразили. Дійсно, задумуючись над «дорослими» проблемами, ми не повинні забувати про підростаюче покоління, яке позбавлене невинності і безтурботності дитинства. Діти, яких безпосередньо торкнулася війна, дорослішають занадто рано, пропускаючи найцінніші моменти свого життя. Ми маємо підтримувати їх і допомагати усіма можливими способами, аби полегшити тягар, що ліг на їхні плечі. Історії дітей та їхніх рідних, що зараз на війні, завжди відгукуються у моєму серці, адже ця тема стосується і мене особисто.

Коли мій дядько пішов на фронт, це стало сильним потрясінням для мене, адже він близька мені людина, як старший брат. Його рішення боронити країну стало для мене прикладом мужності й сили духу.

Ми пережили великий шок, коли дізналися, що він отримав поранення. Неможливо передати той страх і хвилювання, які ми відчували, чекаючи новин, з надією на одне - аби він був живий. На щастя, він залишився живий, але зараз лікується і не може повернутися на фронт. Він жартома розповідає про пережите, і я захоплююся його моральною стійкістю.

Ми всіма силами підтримуємо його і віримо, що все буде добре. Ніяк інакше бути і не може.

Війна торкнулася всіх сфер нашого життя і жодного дня не дає про себе забути. За ці 1000 днів війни я засвоїла одне - можна відчувати безвихідь, але не можна опускати руки. Ми повинні залишатися сильними, що б не сталося. Працювати над собою, тримати інформаційний фронт, боротися з фейками, перевіряти новини, підтримувати військових і не втрачати дух. Ми сильні у своїй єдності!