Сидоренков Олександр, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №9"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нізійова Олеся Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого моє життя різко поділилося на «до» та «після», бо ми живемо в час повноцінної, відкритої війни. Чи раніше багато хто задумувався, що таке війна, адже вона вже йшла на Донбасі? Що відчувають люди, живучи у сховищах, кидаючи власні домівки? Бажання описати свої емоції, зафіксувати життєвий досвід проживання війни спонукали мене написати цей есей.  

Війна. Часто люди довкола використовують спільнокореневі до неї слова, аби наголосити на своїй боротьбі. Наприклад, війна із собою, аби досягти цілей, війна із лінню, небажанням робити уроки чи допомагати батькам.

За свій шлях, щоб стати на ньому успішним юристом, програмістом, вчителем, лікарем, художником чи футболістом. Війна з братом чи сестрою за те, хто довше буде сидіти за комп’ютером, гра «у війнушки» з друзями. І ніколи це слово не ранило так сильно, як після 24 лютого, бо тепер кожен відчув на собі, що по-справжньому означає із присмаком крові слово «війна».   

Тепер я із упевненістю можу прокричати, що війна - це жах. Вона не буває доброю.

Я з’явився на світ вже в мирний час, тому й уявити не міг, що це таке. Мало розумів той стан, але за допомогою військової літератури та розповідей від рідних я зміг дізнатися, який це був важкий період у житті. Особливо для дітей.

І ось 24 лютого 2022 року Росія повномасштабно напала на Україну, на мій Харків. Війна торкнулася й мене, вона калічить людей та руйнує їхні життя, змушуючи залишати будинки, перебувати у розлуці з рідними та переживати втрати близьких.

За одну мить моє дитинство перетворилося на справжній жах. Вибухи, сльози, кров та хованки в підвалах.

Я на очах став дорослішати, ховаючись у бомбосховищах, спостерігав за тим, як живопис, музика, література підтримують людей у найскрутніші хвилини. Та й сам почав малювати малюнки, а деякі люди писали вірші – і все винятково про мир і перемогу. За час великої війни змінився я, змінився світ навколо, змінилося ставлення до миру на моїй землі. І до слова «війна» теж. Тому що головною боротьбою свого життя відтепер я вважаю можливість самостійно й вільно обирати свій шлях – шлях свободи, цінностей, демократичності, радості, миру та щастя. Я хочу не воювати за свою дорогу, а будувати своє життя, боротися за його щасливий та гармонійний розвиток поруч із родиною та друзями, хочу мріяти та товаришувати, як Ява і Павлуша у Всеволода Нестайка, творити, як Іван Франко, Ліна Костенко чи Сергій Жадан, допомагати, як Сергій Притула й безліч інших волонтерів. Хочу вірити в щасливе майбутнє, як вірив в Україну Тарас Григорович, ніколи не здаватися, навіть під час важких випробувань, як Леся Українка.

Але ніколи більше не хочу, щоб комусь доводилося воювати. Навіть якщо ця війна без крові та пострілів, навіть якщо вона метафорична.

І я би дуже хотів, щоб кожен, хто прочитає мій есей, прагнув будувати свій шлях через розвиток, навчання, дружбу, допомогу та підтримку, тоді майбутнє нашої країни буде неперевершеним. Недаремно В’ячеслав Чорновіл говорив: «Україна починається з тебе».