Наша сім'я вимушено залишились без житла, тому, що ми виїхали з окупованої території. 24 лютого був звичайний робочий день, коли ми, батьки, збирались на роботу, а дітям потрібно було йти до садочку та до школи. Але рано-вранці почали телефонувати вчителі та вихователі, що не ведемо, оскільки почалась війна. Тим самим ранком, коли всі прокинулись в тривозі, 

старша донька здавала чимало питань, на які відповідей не було, лише три слова: "Все буде добре!". 

Менший син, якому на той час було 3 роки, не розумів ще, що відбувається навколо.

Найстрашнішим днем, мабуть, це був день виїзду з рідного міста, 

відчуття провини перед батьками, домашніми тваринами, які залишились, й важкий шлях в нікуди, крізь обстріли й заміновану дорогу.

Війна створила психологічні проблеми, мабуть, чи не кожному українцю. І наша сім'я, не виняток. Втрата дому, улюблених речей, залишення рідних, втрата близьких друзів, постійні тривоги та обстріли,  несуть тривогу та невпевненість, страх та відчай.

Під час перебування в окупації, не було ні світла, ні зв'язку, ні води, ні їжі, ні медикаментів. 

Воду використовувала дощову для побутових цілей, їжа була дещо в запасі, а ось ліками обмінювались з сусідами.