Анжела Анатоліївна і її рідні два місяці сподівалися на визволення свого міста. Потім їхній терпець урвався 

Я жила в місті Василівка Запорізької області. Росіяни почали обстрілювати його 28 лютого. Я з рідними ховалася в підвалі дитячого садка. Працювала медсестрою. Першого березня мала вийти на добове чергування, але не змогла через потужний обстріл. Замість мене чергувала старша сестра. Наступного дня я перебіжками дісталася лікарні. 

Окупанти обстрілювали школи, садочки, лікарні. Було пряме влучання в нашу лікарню і у ворота дитячого садка. 

Ми тиждень переховувалися у підвалі дитсадка. Коли вийшли, то навіть хліба ніде було купити. Вдома залишався невеликий запас продуктів. Світла, газу і води не було. Не мали можливості зняти гроші з картки. Згодом дізналися, що в одному з магазинів безкоштовно роздавали хліб. А медикаментів взагалі не було. Якби ми захворіли, то лікуватися було б нічим. Російські військові не пускали в місто гуманітарний вантаж. 

Ми два місяці чекали на звільнення Василівки. А 26 квітня зібралися виїжджати, бо доньці й онуку було дуже страшно. Донька весь час плакала і по три-чотири дні не їла. А семирічний внук затуляв вуха і падав на підлогу. Під час останнього обстрілу він упав на диван і читав молитву. У мене душа розривалася. Ще однією причиною виїзду стало те, що окупанти зняли український прапор, що висів біля лікарні, і на його місце повісили російський. Тоді я зрозуміла, що не зможу жити й працювати під тиском окупаційної влади. 

Психологічно було складно. Йшла з роботи, а за мною їхав танк, або назустріч ішли чужинці з автоматами.  Зранку потрібно було збігати купити хоч якихось продуктів і повернутися до обіду, бо об 11-12 годині починалися обстріли. 

Ми чотири дні ходили у міську раду, яку зайняли росіяни, щоб випросити «зелений коридор». Багато жителів Василівки збиралося виїжджати. Утворилася колона з близько сімдесяти автомобілів. Однак окупанти погоджувалися дати «коридор» лише в бік Мелітополя і Криму, бо нібито у Запоріжжі небезпечно. Потім запросили списки бажаючих виїхати і причину від’їзду, наприклад, лікування дитини. У мого внука – бронхіальна астма. Я швиденько зробила довідку, надала її загарбникам і сказала, що ми маємо вивези його на лікування до Запоріжжя. Однак до того часу вони взагалі передумали випускати людей на неокуповану територію. 

Зрештою, нам просто пощастило. Ми зранку під’їхали на блокпост, на якому стояв військовий-чеченець. Він без проблем пропустив нас. Ми не їхали, а летіли до Запоріжжя. Коли я побачила наш блокпост, то розплакалася. 

Ми виїжджали двома автомобілями. Вивезли з собою колегу зятя, жінку з дитиною і дівчину. Мама забрала свою собачку. 

Мама з сестрою й дітьми виїхала на Захід України, а потім переїхала у Бровари. А ми залишилися в Запоріжжі. Не хочемо їхати далеко від дому. Сподіваємося, що скоро повернемося. Я влаштувалася на роботу за фахом. 

Війна має закінчитися нашою перемогою. Ми поїдемо додому і відбудовуватимемо все.