Я жила біля залізничного вокзалу і на власні очі бачила, як російські танки прорвалися через кордон, і це було настільки близько, що я навіть бачила тіла російських військових, які лежали біля мого двору. Це було важко усвідомити.

8 березня розбили мій дім.  Я тоді поїхала до доньки, а коли повернулася, побачила лише руїни. Мені допомагали, видавали гуманітарну допомогу. Війна дуже сильно вплинула на мою родину. Депресія досі не відпускає. 

Онуки бояться, їм важко це переживати, але ми намагаємося триматися і жити далі.

Я працюю соціальним працівником, і навіть під час обстрілів ходила на роботу, допомагала літнім людям. 

Не знаю, коли закінчиться війна. Кажуть, можливо, наступного року. Але найбільше хочеться, щоб це сталося якомога швидше.