Я з міста Скадовськ Херсонської області. Був керівником відділу продажів сільгоспнапрямку, частково було своє виробництво. У мене дружина та двоє дітей, все життя прожили в своєму місті.

У нас дві дороги до Херсону - там у перший день літаки вже бомбили і йшли бої. Я пішов до тероборони, тому що з 24 лютого в нашому місті вже не було жодного поліцейського чи військовослужбовця, лишилися одні МЧС.

Коли до нас заїхали окупанти і розмістились у дитячих пансіонатах, вони почали кожного дня людей забирати на підвали.

Ми виїхали з другого разу до Кривого Рогу. Ми - своєю машиною, а родичі – з перевізником. Перший раз нас не випустили, другий раз вдалося. Через Давидів Брід нас та не випустили, і тоді ми вже їхали через Олександрівку якимись полями, і так потрапили до Кривого Рогу.

Діти дуже перелякалися. Ми перший раз вночі назад поверталися, і якраз почалися «виходи»: росіяни почали обстрілювати. Казали, щоб ночували у підвалі, бо уламки пробивають навіть бетон. А в мене у машині - двоє дітей і дружина. Їхати треба вночі, а вони багато техніки переганяють і їдуть без освітлення. На російському блокпості роздягали, телефони перевіряли - навіть у дитини восьмирічної.

Біля самого Кривого Рогу, на нашому блокпості, наші хлопці побачили в машині двох маленьких дітей. Тоді один говорить іншому: «Бублик, працюємо!» Ми відразу не зрозуміли, та він повернувся з повною тацею яблук. Це дуже запам’яталось.

Найбільші труднощі - коли немає інформації, куди звертатися по допомогу. Людям похилого віку важко розібратися, якщо це потрібно робити в інтернеті. Хоча, як виїжджаєш, на блок постах відразу запитують: «Чи є де ночувати, чи потрібна допомога волонтерів?» Але психологічно важко, бо прийшлося виїхати і все покинути.

Я у тому ж напрямі і працюю, ну і плюс через інтернет, то на хліб є.

Думаю, що кінець війни буде не скоро.