Ми з містечка Печеніги Харківської області. В мене чоловік і донька, їй буде десять років. Ми прокинулися від вибухів і не зрозуміли, що таке. А як зрозуміли, що це насправді таке відбувається, жахнулись. Я відчувала страх, бо невідомо, що буде далі.

Коли тільки дізналися то давай в магазинах все скуповувати! Хліба не було. Вода тоді ще була, світло було з перебоями.

Просто було дуже страшно, коли ми почули ці всі вибухи. Це кошмар, це страшне життя, загроза для дитини. Я злякалася, і ми поїхали.

З переїздом труднощів не було, ми на своєму транспорті поїхали.

Важко, що немає рідної домівки, ми все залишили вдома. Лише дякую людям за гуманітарну допомогу, яку ми отримували. Перш за все думали за дітей - заради них потрібно жити.

Зараз ми в Новомосковську. Я не працюю, мені 39 років.

Хотілося б, щоб це закінчилось чим швидше, тим краще, щоб все стало на свої місця і було життя як до війни.