Довелося покинути свою домівку та близьких. Переїхали до Запоріжжя, але там теж було небезпечно. Прокинулися від вибухів у місті. Було велике панічне відчуття. Бігали до супермаркету купувати продукти. У магазинах, на заправках та біля банкоматів були величезні черги.

Сиділи вдома, літали літаки, було чути вибухи. Ввечері танки вже були у місті, а вранці 25 лютого розпочався ад. Спочатку намагалися нічого не говорити дітям, але вдень сказали правду: Росія напала на нас, почалася повномасштабна війна.

Діти мали багато запитань: чому це сталося, навіщо, що буде далі, чи виживемо. Денис не розумів, що коїться і як жити далі — був дуже наляканий. Перший день був найстрашніший, особливо для мене, бо я була вагітна і дуже хвилювалася.

Далі всі дні, поки ми не виїхали з окупації, були страшними, але кожен день була надія, що це все сон і війна скоро закінчиться. Я досі не можу спати нормально, постійно прокидаюся вночі. Емоційний стан нестабільний. Працювала з психологом і приймаю ліки, Денис і чоловік також приймають ліки.

Довелося звертатися у гуманітарні центри та просити допомогу. У Мелітополі сиділи без води, світла та зв’язку. Ходили шукати маленькі магазини, де можна купити воду та їжу.