Ми не можемо жити у своєму місті та будинку. Психологічна травма та погіршення здоров’я відчутні щодня.

Вдома ми спершу не вірили, адже для нас це вдруге довелося втікати. Потім з’явився сильний страх за життя і майбутнє на чужині, евакуація була дуже важкою.

Діти дізналися про війну одразу, адже не треба було йти до школи. Спершу вони не розуміли, наскільки це страшно, що таке війна. Але коли почули обстріли — почалася істерика.

Коли перебували під обстрілами і під час евакуації, дитина погано спала, не могла писати, бо тремтіли руки, тремтіли повіки. З цим зверталися до лікаря. Дитина дуже часто плакала, і це було важко спостерігати.