Теремчук Руслана, учениця 9 класу Чорнивідського ліцею Городоцької міської ради Хмельницької області
Вчитель, що надихнув на написання есе - Пенюшкевич Людмила Володимирівна
Війна. Моя історія
Час спливає дуже швидко… Зима. Лютнева ніч. Четверта година. Секунда, що змінила життя кожного. Одне слово, що викликає багато різних асоціацій: страх, біль, самотність. Війна- це не тільки минуле, це, на жаль, наше сьогодення. Хоча більшість українців ніколи не бачили її на власні очі, але знають: вона тут, біля них, на їхній рідній землі.
Ранок… Я прокинулась зранку від маминого крику, у моїй голові було лише одне: « Що робити? Як діяти? Що буде далі?» Паніка… Шок… Перші звуки сирени викликали мурашки по всьому тілі. Я не випускала телефон з рук, хотіла знати : що, де, як відбувається?
Цей ранок я буду пам’ятати завжди, він залишиться у пам’яті кожного українця. Перші вибухи, ракети, міста- герої. Вороги, які називали себе братами, зараз вбивають наших військових, мирних людей, маленьких дітей, вони залишають за собою розбиті будинки, вулиці та цілі міста, ламають долі дітей, які ще не народились.
Війна змінила мене. Я вже знаю, як звучить вибух. Мої емоції завжди змінюються між тривогою, болем, співчуттям. Кожен день я чую звук сирени та вимушена спускатись в укриття. Безтурботні дні залишились у далекому минулому.
Війна забрала в мене почуття безпеки, але показала , що насправді важливе і що я дійсно боюся втратити. Війна забрала в мене вечірні прогулянки з родиною та можливість зустрічі з друзями, які зараз розкидані по різних куточках світу, але навчила ще більше цінувати те, що маю. Війна забрала бажання мріяти та пошуки свого місця у житті, але нарешті я почала цінувати кожну мить і не вимагати від себе більшого.
Ми занадто рано подорослішали, а сталось це тоді, коли, замість улюбленого серіалу, ми почали дивитись новини. Для нас це просто базова частина буденності, ми спокійно обговорюємо різні теми та паралельно клепаємо мемчики про жахливого ворога.
У такий складний час неможливо стояти осторонь. Ми сильно об’єднались за цей час. Усі роблять те, що можуть, заради перемоги. Хтось став лікарем, хтось волонтером, хтось шиє одяг та готує їжу. Наприклад, мій Чорнивідський ліцей, в якому вчителі, учні та батьки облаштували місце для приготування смачної їжі, яку відправляють на передову. Там щодня виготовляють різні смаколики, печуть пироги та тістечка.
Як я ставлюсь до війни? На це питання у мене є тільки одна відповідь. Я її боюся! Це страх не тільки за себе, а й за свою сім’ю, свою країну. Я знаю, що за заходом повинен бути схід. Та яким він буде, омріяним та лагідним чи кривавим і жорстоким, залежить лише від нас. Є лише відчуття « не потрібно більше війни». Ніколи!.
На цьому я би закінчила свою розповідь, але… Людина живе у трьох часових вимірах, дорога у майбутнє пролягає лише через минуле. Тому потрібно все осмислити та зрозуміти, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, вони будуть ходити по колу. Тому озиратися треба не лише, щоб поплакати, а головне, щоб зрозуміти. Українське сонце зійде. А ті, хто не раз змусив нас страждати , поринуть у вічну темряву.
