Я проживала в місті Миколаєві з чоловіком та сином. Як почалася війна, чоловік мій, військовий, поїхав на службу. А я виїхала до батьків у Миколаївську область, у село. Тут проживаю й зараз. Син, звісно, зі мною. 

Я перші вибухи зустріла наодинці з сином. Чоловік був далеко від нас. Я намагалася взяти себе в руки, щоб захистити себе та сина. Взагалі-то, це неприємні спогади, але для нас усе добре закінчилося - ми швидко покинули місто.

О п’ятій ранку були перші вибухи, і вже о сьомій батько був у нас. Він нас забрав. Заторів на той час ще не було, і ми доїхали добре, без проблем.

Найголовніші труднощі – це те, що фактично наша сім’я залишається без чоловічої підтримки, тому що і чоловік мій, і батько служать. Ми переживаємо за них. Син зростає без батька. Найважче – це переживати розлуку та хвилювання за рідних, за чоловіка та батька. Це найболючіше і найважче. І, звичайно, болить душа за інших. І я не можу їм допомогти, тільки фінансово.

Мені дуже боляче за воїнів. У них немає вибору. У них є тільки одна мета – звільнити Україну. У нас є вибір, у мирних. Ми можемо кудись поїхати. А в них вибору немає. Дуже боляче, що гинуть наші воїни. Вони тримаються до останнього.

Я можу з упевненістю сказати, що ми переможемо. Звісно, хотілося б, щоб війна просто зараз закінчилася. Але я розумію, що так не буде. Ми віримо в ЗСУ.