Ніщук Дарина Вікторівна, КЗ “Чуднівський ліцей” Чуднівської міської ради Житомирської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Дьяконова Світлана Віталіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

24 лютого 2022 року. День, коли моє життя, як і життя мільйонів українців, поділилося на «до» і «після». У той момент мені було всього 13 років. Я пам’ятаю, як прокинулася від телефонного дзвінка подруги зі словами: «Почалася війна». Не до кінця розуміючи, що це означає, я відчула величезний страх, який поселився десь у грудях і не зникав навіть у безпечному середовищі нашого дому.

Спочатку все навколо здавалося страшним і незрозумілим. Перша сирена, постійні новини про бомбардування міст і сіл, евакуація знайомих і друзів.

Це було щось нове і страшне, але швидко стало частиною нашого повсякденного життя. Мама намагалася зберігати спокій і пояснювала мені ситуацію, але я бачила, що вона налякана та стурбована не менше за мене. Я поїхала в село до дідуся зі своїми сестрами, які тільки-но виїхали з окупованого Гостомеля. Щодня я перечитувала новини і жахалась від того, що коїться.

Школа тоді змінилася на онлайн-уроки, але вчитися було складно — інтернету в селі не було, та й думки тоді були далеко не про навчання.

Я не могла зосередитися на математиці або українській мові, коли навколо постійно щось відбувалося. Новини про війну були всюди, і я відчувала, що втрачаю своє дитинство, яке раніше було безтурботним. Часто задумувалася: «За що це все нам?» — проте відповіді не знаю й досі.

Перші місяці війни були найважчими. Через тиждень після повномасштабного вторгнення був мій день народження — перший без святкування та батьків поруч. Тоді було зовсім не до нього.

Я відчувала постійний страх за майбутнє, за рідних, за Україну. Мене переслідували думки: «А що як це кінець? А що, якщо вже завтра мене або когось із моїх рідних не стане?» Згодом я почала звикати до нового життя. Моя мама продовжувала працювати та допомагати армії коштами й гуманітаркою, а тато волонтерив і передавав допомогу з-за кордону.

Вони стали для мене прикладом, і я зрозуміла: навіть у найтемніші часи можна бути корисним і сильним.

Протягом цієї тисячі днів війни я навчилася цінувати прості речі. Зустрічі з друзями стали святом. Кожен день без тривог — особливим. Я зацікавилася волонтерством та військовою справою. З гордістю спостерігала за нашими захисниками, які стали символом незламності. Я пишаюся кожним, хто боронить нашу країну, та з болем згадую всіх, хто загинув за нашу свободу.

Мою родину також не оминули втрати. Багато наших знайомих полягли в боях, а мій брат, який був для мене всім, загинув менше місяця тому. Це важко усвідомити, але я пишаюся ним. Він ціною власного життя подарував нам мирне небо.

Наша сім’я не виїжджала за кордон. Ми залишилися вдома. Хоча багато моїх однокласників поїхали, я відчула, що моє місце — тут. І навіть тепер, коли інші планують майбутнє за кордоном, я хочу залишитися і працювати на благо України. Ми стали однією великою родиною — допомагаємо один одному, тримаємося разом, ділимося надією.

Зараз мені 16. Я вже зовсім інша, ніж була на початку цієї війни. Вона змінила мене — зробила дорослішою, відповідальнішою.

Я навчилася приймати важкі рішення, підтримувати інших. Я вірю: кожен із нас має свою роль у цій боротьбі. Мій шлях, як і шлях тисяч інших, сповнений болю й випробувань, але також і надії.

Я мрію, що одного дня прокинусь і почую від подруги зовсім інші слова: «Ми перемогли». І тоді — ми святкуватимемо життя. Без тривог. Без вибухів. У вільній і незламній Україні.