Кулик Софія, ОЗО «Загальцівський ліцей» Бородянської селищної ради Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Качаленко Світлана Василівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Страх людини за своє життя, життя близьких та рідних, загиблі на фронті та у тилу, повне руйнування міст, селищ, домівок, пам’яток, горе, хаос, розруха, голод — це все війна.

Війна росії проти України вмить докорінно змінила моє життя, життя моєї родини та життя мільйонів українців. Багато хто з нас, щоб давати відсіч агресору, долучаються до лав тероборони та займаються волонтерством.

На даний час моєю реальністю стало — спати та прокидатися під лунання сирен, оголошення тривоги, здобувати нові навички.

Я та ще багато моїх ровесників пройшли курс з тактичної медицини, тому в теробороні змогли долучитися до медичної допомоги, стали інструкторами, волонтерами, надають допомогу пораненим.

24 лютого 2022 року, день, коли для мене почалася війна, я дуже добре цей ранок пам'ятаю. Вже тоді в мене щось защемило на серці, а в душі закралася тривога…

Ця картина назавжди розділила моє життя на до та після. Життя назавжди змінилося. Безтурботне дитинство, спокійні та щасливі дні залишились далеко в минулому. Я пам’ятаю, як, затамувавши подих, вслухалася до гучних розкотистих звуків і молила Бога, щоб то був грім, а не постріли…

Моя родина залишилася у селі. То були безкінечні, страшні дні окупації: майже увесь час ми ховалися у підвалі. Я досі пам’ятаю отой запах цвілі та вологості, який уїдався не лише у одяг, а, здавалося, пронизував кожного з нас наскрізь. Виходити з підвалу, щоб вдихнути свіже повітря, можна було лише вночі, у хвилини тиші, яка насторожувала. Над головою летіли винищувачі, які нагадували круків-стерв’ятників…

В один день над нами збили дві ракети. Я дуже плакала. Навіть зараз все це згадую зі сльозами на очах.

У березні 2022 року, вранці, обстрілювали моє селище. Літаки в одну мить скинули авіабомби на житлові масиви. Будинки зруйнували вщент. Загинули мирні мешканці цілими сім’ями. А ті, хто спустилися у підвал, були заблоковані, не змогли вибратись. Мої батьки разом із сусідами намагалися допомогти, але російські військові не підпускали — розстрілювали всіх, хто наближався. Ще кілька днів з-під завалів лунали крики про допомогу. І ми були безсилі…

Часто вночі я прокидаюся з відчуттям жаху — у моїй голові звучать вибухи, кулеметні черги, крики… І серце обливається холодом до оціпеніння.

На сьогодні війна продовжується, і ми вчимося жити по-новому. Кожен із нас відчуває її тиск. Щоразу, коли я дивлюсь новини, моє серце крається від болю — за скаліченими долями, за вбитими дітьми, за кожну зруйновану сім’ю. Недарма у святому Письмі сказано: «Війна — це зло, яке можна знищити лише тоді, коли люди навчаться чути один одного, поважати, любити, пробачати».

Моя мрія і мрія усіх українців — одна: хай настане мир в Україні і в усьому світі.

Ми відбудуємо наші міста й села, збережемо пам’ять про кожного полеглого захисника і захисницю, про кожну невинну жертву. І зробимо все, щоб це жахіття, на ім’я війна, більше ніколи не повторилося.