Васковець Уляна, ОНЗ «Люблинецький ліцей Люблинецької селищної ради Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Панасюк Людмила Віталіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Як казав один мудрий чоловік: «Найгірша війна – та, яка відбувається всередині тебе». І я, як ніколи раніше, відчула це на собі. Хто ж з нас міг уявити, що звичайний ранковий будильник стане сигналом початку нової ери випробувань і незламності?

Навіть сонце ще не встигло пробудитися, як пролунали перші вибухи на території України. Прокинулися кияни — близько 5-ої години ранку 24 лютого.

Саме тоді, з початком російського вторгнення, здійснився перший обстріл України, який за кількістю випущених ракет став одним із наймасовіших.

Проте вороги не отримали того, чого хотіли. Незважаючи на погрози, українці не здалися і не здаються по цей час. Я впевнена, що увесь світ вражений неймовірною силою духу і згуртованістю нашого народу. Ми отримували гуманітарну допомогу, зброю, а головне — моральну підтримку. Власне, це додавало нам сил і віри в перемогу.

Та це я кажу зараз, після тисячі днів від початку збройного конфлікту. Однак я ніколи не забуду того, як це все розпочалося.

До слова, мене і мою сестру тоді кожного ранку, о 7 годині, будила наша мама. Яке ж велике було моє нерозуміння, коли я прокинулася сама на 40 хвилин пізніше. Моя сестра мирно спала у своєму ліжку, в кімнаті було темно. Усю цю спокійну атмосферу порушували лише зачинені двері на кухні та шум з телевізора. Знайшовши маму перед екраном, замість звичних ранкових новин я почула жахливі кадри й слова: «Почалася війна».

Пам’ятаю, у перший день були величезні черги в магазинах, аптеках, банках. Місто нагадувало мурашник. Люди метушилися, намагалися роздобути продукти, ліки, бензин. Відчувалася соціальна нерівність: одні скуповували все, інші залишалися ні з чим.

Другого дня ми дізналися, що про тривогу сповіщатимуть дзвони в церкві. На перший дзвін ми миттєво спустилися у підвал.

Загроза минула швидко, але страх залишився. Відтоді ми постійно слухали новини, кожне повідомлення було як удар. І все ж ми не втрачали надії.

За ці 1000 днів я познайомилася з багатьма людьми і втратила знайомих. Війна змінила наші стосунки: ми стали довірливішими, добрішими, згуртованішими. У школі разом плели сітки, організовували збір коштів, допомагали військовим. Усе — заради них.

Особливо запам’яталася зустріч у ліцеї з військовими. Вони проводили майстер-класи, ділилися досвідом. Я дивилася на них із гордістю.

Особливо зворушливою була мить, коли наша директорка подякувала вчителю фізкультури, який нині — захисник України. Раніше я думала, що військові — суворі й далекі, а тепер знаю: це люди з великим серцем.

До війни я не замислювалася про важливі речі. Тепер я знаю, як важливо робити навіть найменший внесок у перемогу. Бо кожен, хто допомагає, — частина великої справи. Ми всі — єдина нація зі спільною метою: Перемогою.