Олену Олексіївну із сином чоловік вивіз до Полтави, а сам повернувся у Харків на роботу. Їх дитина ледве оговталась від пережитого страху

Мені 43 роки, ми з Харкова. В перший день війни були вдома. Це було неочікувано. Ми і подумати не могли, що таке трапиться.

Прокинулися від вибухів і все побачили у вікно. У нас сторона найближча до Бєлгорода, і було дуже страшно. Перші два тижні я сиділа з дитиною в підвалі. А потім у чоловіка вийшло заправити машину і ми виїхали. Тікали, навіть не знаючи, куди їхати.

Спочатку ми не знали, як виїхати - інформації не було, а у нас дорога під полем. На свій страх поїхали через гаражі. На Олексіївці нам попався наш військовий і розказав, як виїхати. Далі було все добре.

Найжахливіше – це страх. Син дуже злякався. Навіть грому боявся. Потім на площадках не міг подружитися з дітьми. 

Згодом все якось стабілізувалося. В Полтаві він закінчив четвертий клас, а зараз повернувся в харківську  школу - навчається онлайн.

Досі шокує і не віриться що війна. З гумаітарною катастрофою ми не стикнулися, просто дуже тяжко, всі заощадження, що були, вже закінчилися.

До війни чоловік працював на ринку в Харкові. Зараз я в Полтаві, а він - там. Але з роботою у нього дуже тяжко.

Надіємося що війна закінчиться скоро і нашою перемогою. Мені дуже так би хотілося. А після перемоги обов’язково все буде добре.