Мичкіна Маргарита, учениця 9 класу КЗ “Прудянський ліцей” Дергачівської районної ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Оробченко Аліна Миколаївна

Війна. Моя історія

В Україні війна почалася в дві тисячі чотирнадцятому році, тоді я була занадто маленькою, щоб повністю зрозуміти ситуацію, а от ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі  двадцять другого року змусив мене не тільки зрозуміти, а і відчути, що таке війна. Я прокинулася біля п’ятої ранку. Через декілька секунд вимкнулося світло і мені стало страшно.

Тоді, взявши улюбленого ведмедика, пішла в кімнату до бабусі з дідусем; через вікно побачила дивні спалахи, рідні порадили не хвилюватися та йти спати далі. Більше заснути я не змогла. О шостій ранку треба було збиратися до школи, але мене повідомили, що залишаюся вдома, не вказавши причини. Аби я тільки знала...

Через деякий час  почула автоматні черги, до мене прийшла бабуся і сказала: “Маргоша, почалася війна....”. Вона запропонувала мені виїхати, але я була катигорично проти, не хотіла залишати найрідніших.

Перші декілька днів ми постійно чули постріли, вибухи, нашою вулицею пересувалася техніка. Іноді навіть вона залишалася під ворітьми на деякий час. Згодом стало тихіше, але, на жаль, це не було добрим знаком, адже ми опинилися в окупації. Окупація.... Дуже важко, боляче усвідомлювати, розуміти, відчувати...

Крім того, стало важче і фізично. Світла не було, тому доводилося власноруч носити воду з колодязя, набираючи її довгою палицею з гачком, на який вішалося відро. Ходили по воду  часто, адже самим треба було пити, поїти худобу. Також нам потрібне було подрібнене зерно, тож  мололи його в м’ясорубці. Згодом стали замочувати, щоб було легше. Періодично  рубали дрова, щоб обігрітися.

Мені подобалося це робити, але було трохи страшно, особливо, коли чула запуски або свист снарядів. Одразу зупинялася і йшла до хати, та згодом почала звикати, тому тільки прислухалася, визначала приблизний напрямок, і, якщо снаряд летів у іншу сторону, продовжувала працювати.

Одного разу, вже після деокупації, коли рубала дрова, до нас прийшли українські військові, з ними розмовляла бабуся, після чого підійшла до мене та сказала: “Збирайся, онучко, поїдеш до мами. Через двадцять хвилин тебе заберуть наші воїни”. Так мене евакуювали.

У місті я зрозуміла, що дуже не вистачає дому, в якому провела своє дитинство, моєї сім’ї, якою для мене все життя були дідусь та бабуся.

Дуже хочеться  повернути ті щасливі моменти, коли ми всі  були разом, та,  на жаль, як раніше,  вже ніколи не буде. Дідусь помер, у нього було виявлено рак саме на початку війни.   Він мав поїхати до лікаря, але не зміг. Рак продовжував дедалі прогресувати. Ми його втратили.... Також втратили  корівок.  В один із днів окупації, ми їх  не вивели на пасовище, бо було дуже “спекотно”, а  в сарай прилетів снаряд. На тому місці й досі можна знайти кістки, а неподалік - залізні листи з даху, які виглядають, як решето.

Отже, війна - це дуже страшно: біль втрати, розпач, безвихідь, горе... Чи змінює вона людей? Звісно! Наприклад, я стала більш тривожною, почала боятися грому, пережила багато стресових, неприємних ситуацій. Натомість, стала більш свідомою, відповідальною, навчилася виважено діяти, в решті - решт- полюбила читати, адже, коли не було світла, багато читала.

Зміни торкнулися кожного з нас, але , на мою думку, навіть у такій складній ситуації треба знаходити щось позитивне, допомагати один одному та найголовніше, цінувати своїх близьких та рідних.