Казибрід Людмила, студентка 2 курсу Відокремленого структурного підрозділу ''Технологічно-промисловий фаховий коледж ВНАУ''

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевчук Наталія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Воєнний конфлікт, що розпочався в незалежній Україні, бере початок від 12 квітня 2014 року зі Східної України. Саме  тоді росіяни втрутилися в нашу державу, почали руйнувати населені пункти, а заразом життя й майно мирних людей, безжально знищуючи  все і всіх на своєму шляху.

Повертаючись в той час, можу сказати відверто, що ті події не надто сильно впливали на моє тогочасне життя. Конфлікт розгортався за тисячі кілометрів, я була ще зовсім малою, тому не до кінця усвідомлювала що, де й чому відбувається.

Та уже через кілька років до школи почали  приїздити волонтери, які збирали для воїнів-захисників найнеобхідніше. Тому все частіше вечорами я виготовляла листівки з святою надією, що цю вісточку прочитає один з наших героїв  і обов'язково посміхнеться, бо відчує, як я, маленька дівчинка з далекого подільського села, вірю в нього й посилаю молитви до Бога за мирну Україну. Але мені й на думку не спадало, що найстрашніше попереду…

24 лютого 2022 року – день, коли вся наша країна здригнулася від вибухів ракет в передранішній тиші. День, що розділив моє життя на до та після.

Пригадую той ранок. Як завжди прокинулася, почала збиратися до школи, проте останнім часом в душі поселилося якесь незвичне почуття тривоги.  Побачила стурбовану маму, але я поспішала, бо не личить старості спізнюватися. Але мамині очі – вони були такими вперше, тому рефлекторно я спинилася.

Слова, вимовлені матусею тієї хвилини, залишаться в моїй пам’яті назавжди. Вона почала незвично тихо, я підійшла ближче й почула : «Доню, війна почалася, ти не підеш до школи».

У голову почали вдиратися  суперечливі думки : Яка війна? У нас? Учора  все ж було як зазвичай спокійно?  Боячись ще більше засмутити неньку, я зателефонувала класному керівникові й повідомила, що сьогодні не піду до школи, бо батьки заборонили. Вчитель сухо відповів: «Сьогодні ніхто до школи не йде».

Одразу потяглася до соцмереж, на очі зрадливо наверталися сльози, адже я не хотіла вірити в це жахіття, але новини, на жаль, все підтверджували. Страх переповнював серце, воно билося, мов злякана пташка. Паніка скувала кожну клітину мого тіла.

В той момент я найбільше хвилювалася за життя рідних, тому незабаром розпочався  марафон телефонних розмов. Проте нічого не допомагало : очі не висихали від сліз, ніхто  не знав, що може статися наступної хвилини. Злегка  отямившись від  шоку, наші односельчани  згуртовувалися навколо важливих справ: плели маскувальні сітки, виготовляли обереги, намагалися донести частинку себе тим, хто потребував найбільшої  допомоги у ту мить.

Люди звикають до всього, тому вже до літа адаптувалися до воєнного часу і почали жити за його законами.

Пам'ять повертає мене в один із днів. Я їхала після навчального тижня провідати батьків. Очікуючи транспорт, звернула увагу на два автомобілі із написами «ЛЮДИ». У кожному з них знаходилися наші солдати – молоді хлопці, які не бачили в цьому  житті ще нічого, але відправлялися в гарячі точки, на нуль, щоб позбавити  країну-терориста можливості просунутися далі ціною власного життя.

Схиляючи голову перед усіма героями, загиблими та живими, я згодна віддати навіть власне життя. Прикро, що багато земляків виїхали за кордон або збираються це зробити, плануючи там і залишитися. А що ж буде далі? Хто буде відбудовувати? Народжувати молоде покоління?

Дуже важко, що з кожним днем збільшується кількість моїх співвітчизників, що не вірять у нашу Перемогу. Їхні негативні думки пасивно допомагають ворогу, а нам, навпаки, шкодять. А ще багато етнічних українців залишаються в росії, забувши місце свого народження, перекресливши право називатися громадянами України.

Це зазомбовані люди, що вірять лише брехливим екранним пропагандистам, а отже, не варті називатися моїми земляками.

Я, як громадянка України, будь-якою ціною хочу пов’язати своє життя з військовою справою, щоб якомога швидше побачити мирне небо над Україною – найкращою демократичною країною в світі, в якій живуть найсильніші, наймужніші й найхоробріші люди.