Син Валентини настояв, щоб вона разом зі своєю старенькою мамою виїхала з Оріхова, поки ще була така можливість. А він і батько залишились працювати на небезпечній території

Я вчителька. Мама моя також вчителька, але на пенсії. Чоловік працює. У нас є син і донька. 24 лютого я збиралася на роботу. Ми їхали з чоловіком і говорили про погоду. А мама в мене хвора була, і перед роботою чоловік завіз мене до неї. А потім зателефонував і сказав: «Ти поки що не переживай, але Путін напав на Україну, почалася війна». Я ще на роботу з’їздила. Я працюю в Оріхові і поруч, у Новоданилівці.

Ми живемо в центрі міста, і, коли окупанти прийшли, ми залишилися без світла, бо вони розбили в Токмаку лінії високої напруги. Ми дні три просиділи без електрики, а потім таких проблем не було. Мій син працює в міськраді, і коли світла не було, його викликали на чергування на ніч. Страшно було його відправляти, бо невідомо, що могло трапитись. Син фінансист, але в міській раді в таких ситуаціях кожен має основну роботу і додаткову. У нього була небезпечна ситуація, і я переживала, коли обстріли відбувалися. 

Син відповідав за мастильні матеріали, тому я й переживала. Одне діло, коли щось просто зруйнується, а інше – коли гупне снаряд там, де солярка, бензин тощо.

Наприкінці квітня мене син вмовив виїхати. Моя мама майже неходяча, і син сказав, що потім важче буде евакуюватися, краще їхати зараз. Син нас, так би мовити, випхав із Оріхова. У 87 років мати моя вимушена була поїхати з дому. Не проживати спокійно старість, а їхати кудись. Великих труднощів не було, але переживаємо, чи вціліє наше житло і чи буде куди повертатися. 

Шокує нахабність, брехливість, безсердечність росіян. Безглузді обстріли, безглузді бомбардування. Брехня, що вони стріляють по військових об’єктах, хоча насправді – виключно по мирних. Які військові об’єкти в нашому Оріхові? А вони місто добивають, причому обстрілюють так: сьогодні – один район Оріхова, завтра – другий, а післязавтра – третій. 

У нас немає техніки військової в місті, у нас немає нічого такого, а вони гатять. Таке враження, що росіяни просто розважаються, і це мене шокує. 

Для мене зворушливі моменти – це коли чоловік каже: «Був удома, хата ціла». Я чую його голос і розумію, що він живий. Бо він у Таврійському, поряд із Оріховим, і це село бомблять. Чоловік там працює з першого дня війни. 

Ми не думали, що взагалі поїдемо і вивеземо маму. Син ще працював в Оріхові. Чоловік був поруч, теж працював. Я відчувала свою потрібність для чоловіка, для сина і для мами. Не хотілося лишати будинок, місто. Дім є дім. 

Якби це залежало від мого бажання, я б хотіла, щоб війна закінчилася цієї хвилини, цієї секунди. Але ж я не провидиця. Віримо в нашу армію. Бувають моменти, коли здається, що скоро війна закінчиться. Але те, чого ми хочемо, і те, що є насправді, не завжди співпадає. 

Майбутнє бачу вдома, зі своїми рідними, близькими. У мене немає онуків, і я хочу їх дочекатись. Хочеться, щоб відбудували місто, щоб про нас не забули. Зараз нас бомблять, і про нас пам’ятають. Але ж це маленьке містечко, в якому особливо немає промисловості. Не хочеться, щоб відклали його відбудову наостанок. Хочеться, щоб ми відбудувалися, відродилися і зажили краще, ніж до цього.