«Пережите не забудеться вже ніколи»

Живу з чоловіком, він хворіє на цукровий діабет, у мене теж безліч болячок. До війни жили чудово, я була всім задоволена. Ми працювали, на життя вистачало.

Коли все почалося, нам із чоловіком здавалося, що це все жарт. Ми не вірили, що люди у селі кидалися під танки, не могли повірити.

Потім через нас полетіли всі снаряди. У будинку було пошкоджено весь дах, і ми власним коштом його ремонтували. Скло потріскалося, але грошей немає для того, щоб вставити вікна, я заклеїла їх скотчем.

Війна повністю змінила наше життя. Ми не можемо вільно пересуватися до Луганська. Якщо поїду, то мені треба сидіти там цілий місяць, щоб повернутися.

У безпеці я себе не відчуваю, бо десь бахне, а ми вже здригаємось. На тлі військових дій чоловік заробив цукровий діабет.

Постійна нестача грошей - значить нестача в харчуванні, нестача ліків. Ми живемо у постійних стресах, весь час страх уночі. Буквально позавчора чоловік каже: «У мене ніколи такого не було. Прокинувся, а всередині такий страх». Це незрозуміло, просто треба відчути.

Ми тимчасово їздили до Луганська, бо там мешкає син. Але зараз я не можу поїхати, бо великі черги, а я не маю здоров'я. Чоловік теж ледве ходить ногами.

Під час війни нам найбільше допоміг Фонд Ріната Ахметова. Ми отримували продовольчу «гуманітарку» лише від нього.

Хочеться, щоб усе це припинилося і настало мирне життя, щоб ми могли спокійно поїхати до Луганська, вільно пересувалися. Але мені здається, що це неможливо забути. Пережите не забудеться вже ніколи.