Дужик Анастасія, 10 клас, Шпитьківський академічний ліцей "Скіф"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бондарєва Вікторія Олександрівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 рік. Ця дата змінила моє життя, воно розкололось на «до» і «після». Я не відчувала нічого. Ні страху, ні болю, ні жаху. Я не могла осягнути весь обсяг жахаючих і сумних подій. Можливо, це був повільний і травмуючий шок, що змусив мене думати, що це все сон, що всі ці розмови моєї родини, звуки жахаючих вибухів і голоси телеведучих із програми «Єдині новини» - це все несправжнє, і що я скоро маю прокинутись, але, на превеликий жаль - це була сувора і похмура реальність.

Ми залишились у своїй домівці, я не змогла покинути свій дім та країну у якій народилась, хоч була можливість виїхати у Канаду. 

Я забагато бачила, чула і навчилась тому, що, я, дитина, не мала б знати у такому віці. Я занадто швидко виросла, не за власним бажанням. Моя родина і я ховались в льосі, у якому було так холодно і сиро, що аж сироти з’являлись на шкірі. Коли я вже зрозуміла, що діється, то я зненавиділа життя. У мене було стільки питань, але жодної відповіді.

ЧОМУ!? НАВІЩО!? Я ДИТИНА, Я ХОЧУ ЖИТИ І РАДІТИ ЖИТТЮ, А НЕ ХОВАТИСЬ І БОЯТИСЬ. МИ ВСІ ПРОСТО ДІТИ. МИ ХОЧЕМО ЖИТИ.

І так кожного божого дня. Ні, я не плакала, я не кричала, а просто морально була вбита. Відключення світла теж не допомагало, жити без світла, без зв’язку і в холоді, бо для того, щоб обігріти будинок потрібна електроенергія, якої не було в той час. Ми надягали декілька шарів одягу і ховались у ковдри, тулячись один до одного і гріючись у невеликій купці в погребі. Одного дня, мій тато пішов разом із іншими чоловіками в центр села, щоб насипати пісок у мішки і заблокувати ними дорогу, щоб, якщо наші вороги будуть тут проїжджати, то це хоча б на трохи затримало їх, пізніше виявилось, що там була й моя бабуся та декілька жінок.

Бабуся завжди ходила по гуманітарну допомогу, інколи й тато теж. У мене й досі залишились деякі речі із гуманітарної допомоги, як нагадування про такі скорботні і важкі часи, які трохи відійшли, але не зникли.

Кожного дня бачити смерті людей на телебаченні, чути вибухи і молитви людей, які всім серцем і душею надіяться, що їхні дочки, сини, батьки чи матері живі – це морально і психологічно важко, бо війна не жаліє нікого, вона забирає усіх підряд не роздумуючи.

На жаль, смерті байдуже кого забирати, вона пожирає усіх і вся. Але при різних обставинах.

Багато людей пішли захищати свою країну, старший брат моєї найкращої подруги - Сапанчук Олександр, Царінний Вадим - брат Юрія Царінного, який є другом мого тата, але який загинув гідно виконуючи свій обов’язок, захищаючи нашу країну. Юрій Пінчук, хрещений моєї подруги і син бабусі Люби, моєї односельчанки, але який теж загинув.

І таких людей багато, занадто багато безіменних могил, багато сліз і горя в нашій країні.

Я хочу, щоб ніхто не забував, що у нас війна і щоб всіма силами допомагали один одному. Україна жива і буде жити завжди. Хочу закінчити есе такими словами, які були на виставці «Об’єднані», «Місце героя завжди вільне й завжди пусте».