Перебийніс Софія

Барвінківський ліцей №1, учениця 9-а класу

Учитель, який надихнув на написання есе - Новосел Вікторія Василівна

"Війна. Моя історія"

24.02.22 року. Харків.

Крізь сон чую шурхіт. Прокидаюся. 5:00 . За вікном – зарево. Грім? Блискавка? Низько пролетів літак. Страшно! Вибігаю з кімнати.

- Що відбувається?

- Війна.

Мама сидить на дивані, обхопивши голову руками. Їй не можна хвилюватися – вона вагітна. Тато обіймає нас, заспокоює…А потім не випускає із рук телефон. Дзвінки від рідних, знайомих, колег…

Проліт крилатої ракети. Вибухи. Стовпи диму над обрієм. Все здригається . Біжимо в метро. Всередині – море людей. Що бачу найперше – перелякані очі дітей, жінок…Хтось голосно плаче. Молода жінка не гукає – кричить : «Синочок!Максе!Де ти?» У повітрі «гуляє» відчай, паніка, нерозуміння того, що відбувається. Ми тримаємося за руки. По спині – холод.

Чекаємо три години. Мамі стало зле. Повертаємося у квартиру. П'ємо чай. Мовчимо. Тато їде на роботу – забрати документи.

Дивлюся з вікна тринадцятого поверху вниз. Дорога «забита» машинами . Тепер розумію : люди тікали від вибухів, їхали в нікуди…

Повертається тато. Батьки тихо розмовляють. Іду у свою кімнату, лягаю в ліжко, укриваюся ковдрою, заплющую очі… Мені здається – це сон. У голові пульсує: «Все буде добре, добре, добре…» Гуркіт канонади . Цей звук розриває зсередини – хочеться закрити вуха руками! Плачу…

Батьки вирішують залишитися в місті. Шквал почуттів, переживань, думок, емоцій…

Кожного дня – ракети, сирени,потік страшних новин звідусіль . Розпач…Я потрапила у фільм жахів? Ні, це пекельна реальність…

Війна розкидала нашу родину. Батьки тата виїхали з прифронтового міста Барвінкове Ізюмського району у Вінницьку область. Бабуся каже, що горе згуртувало людей,вони стали добрішими, чуйнішими до чужої біди, стійкими, мужніми. А рідні мами – з Сєвєродонецька у Вінницю, подалі від війни. Але вона і там наздогнала їх: онука Богдана було поранено під час ракетного «прильоту» в центр міста.

Пишаюся братом тата – Ігорем. Він з першого дня війни пішов добровольцем у тероборону, зараз – у лавах ЗСУ . Його дружина і донька – у Польщі . Він сумує за ними, а вони – переживають. Кожного дня ми з нетерпінням, тривогою, надією чекаємо від нього звістку – смайлик чи коротке повідомлення : «Все добре!» На моє запитання : «Чому?» - відповів: «Захищати родину, українську землю, тебе, Софійко, Златочку…» І обійняв міцно. На серці стало затишно, спокійно, тепло…Впевнена, наші воїни – найсильніші, мужні – переможуть!

У Харкові ми витримали 18 довгих, неспокійних, тривожних днів. Я лягала і прокидалася із однією думкою : «Коли цей жах скінчиться?»

Потім довга дорога в Івано-Франківську область. З вікна машини я милувалася безкраїми полями, зеленими лісами, бурхливими річками, маленькими селами і великими містами…І тишею…

Моє життя поділилося на до і після, залишилися у минулому друзі, яких «розкидало» по світах. Я сумую за Ясею, Христиною, Михайлом. Не зайду скоро у рідну школу – рашисти розбили її. У наплічнику – найдорожчі для мене речі: медалі за спортивні досягнення , фотографії, недочитана книга, улюблена іграшка…Чи повернуся я додому? Не знаю.

У Калуші познайомилася з новими друзями.Спілкуючись з ними, відчула, що наша мова- найкраща, дійсно солов’їна, а пісні українські – дзвінкі, ніжні, запальні, мелодійні, ліричні, надихаючі на подвиги – підтримували віру , підіймали настрій. Слухали гурти «Без обмежень», Артема Пивоварова.

Переконалась, наш народ талановитий, мудрий, з почуттям гумору і вірою в перемогу.

До речі, мама стала розмовляти тільки українською. Я поважаю її. 06.08.2022 року народився мій братик Ростислав. Він, як кажуть, дитина війни. Але я хочу, щоб братик не чув вибухи, щоб його дитинство було сонячним , щасливим, адже він такий милий, довірливий, допитливий.

Про що я мрію? Звичайно, як і всі українці, про Перемогу! Вірю в ЗСУ, бо наші воїни б’ються за кожен клаптик рідної землі, за волю, за життя !

А отже, все буде Україна !