Куріхін Артем

Комунальний заклад загальної середньої освіти "Розумівська гімназія "Темп"

"Війна. Моя історія"

Україні все дається дорогою ціною, ніби у повісті Михайла Коцюбинського. Занадто дорогою ціною, і я ніби це знав завжди – з творів шкільної програми, уроків історії, спогадів старших людей. Так, минуле було трагічним. У 2013-му стало очевидним, що й теперішнє залите кров’ю, а майбутнє лякає. Тоді я навчався на першому курсі журфаку (був «жовтодзьобиком», як інколи казали викладачі), і вивчення новин про Революцію гідності та згодом війну було моїм прямим обов’язком, домашнім завданням. Студенти вечорами, що переходили у ніч, переглядали репортажі з Майдану, а вранці бігли в університет, дорогою читаючи новини на смартфонах. Викладачі робили те саме, і коли заходили в аудиторію, то печально запитували: «Ви бачили, що вчора відбулося у Києві?». Побиття студентів, силовий розгін, розстріли.

Часто пари перетворювалися в емоційне обговорення. Так тривало все наше навчання – десь між новинами про війну були думки, коли вона закінчиться і чи є ризик повномасштабного вторгнення росії (воно нависало, ніби сокира). Викладачі приводили до нас ветеранів, які майже завжди бували нашого віку. Педагоги називали цих військових «живими книгами», бо вони розповідали власні сумні історії. Згадую теплий весняний день 2016-го. Тоді я вивчав дисципліну «Чорнобильска журналістика». У її межах ми ознайомлювалися з тим, як ЗМІ висвітлювали горезвісні події 1986-го. Це й пропаганда із замовчуванням (з боку радянських журналістів), це й спроби розібратися у ситуації, в основному марні (з боку світових медіа) та намагання зрозуміти, як нам тепер жити з ранами та шрамами радіоактивного минулого (це вже про сучасні рефлексивні матеріали).

В аудиторію зайшов викладач – він був у чорній вишиванці з синім візерунком. Траурній, як ми зрозуміли, бо це було в день тридцятої річниці тих страшних подій. Замість того, щоб перевіряти домашнє завдання чи пояснювати нову тему, педагог став розповідати про вибух на ЧАЕС та різні долі, що з цим пов’язані. Ніби вперше. Не як журналіст чи науковець, а як людина, що розмірковує над цим вже три десятиліття.

- … і коли мені випаде шанс зустрітися з Богом, я у нього обов’язково запитаю, за що Україні все це.

Мене так сильно зворушили ці слова, що пройшло сім з половиною років з тих пір, а я пишу про це есе. Чому? Напевно, що у двох коротких словах «все це» та тому, як викладач їх промовив, я побачив біль багатьох поколінь наших предків. Я зрозумів, що він казав не тільки про Чорнобиль, а взагалі про все. Про те, що я не міг зрозуміти у свої двадцять років. Про те, що описували найвеличніші класики в журливих романах та про те, що спалив вогонь історії.

Через роки почалась повномасштабна війна. І з одного боку все те, що я описав вище, повинно було підготувати мене до такого сценарію, але ні. Сам факт великої війни здивував мене наприкінці зими 2022-го (як так, геноцид у XXI столітті?), дивував та жахав, коли відкривалися моторошні подробиці злочинів російських солдат та дивує досі. Досі незвично ловити себе на думці, що будь-яке життя може обірватися за секунду. І це стало нашою буденністю.

Пройшли роки, і тепер я став педагогом. Викладаю українську мову та літературу, медіаграмотність, веду гурток під назвою «Юний журналіст». Ми з дітьми інколи обговорюємо актуальні новини, і тепер вже я завмираю від

усвідомлення того, наскільки багатостраждальна історія українців. Ставлю питання «За що?», а діти мене слухають.