Сарака Ганна, вчитель української мови та літератури
комунальної установи «Новокарлівський ліцей» Пологівської міської ради Пологівського району Запорізької області

Війна. Моя історія

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
Т.Г.Шевченко

Квітень 2022 року. Гуляю з донькою у вишневому садочку. Всі дерева потопають в духмяному ароматі ніжно-рожевих пелюсток. Легкий вітерець огортає своєю ніжністю, чарівністю, неповторністю. Вишні, яблуні, груші, персики ніби затаїлись у пахучому тумані. Слухають весняну пісню пташок, що повернулись з далеких країв. Сад навесні прекрасний. Виблискує, переливається рожевими, білими, зеленими кольорами. Так і приваблює бджілок-трудівниць. Від такої краси радіє душа, тішиться око та співає серце. На мить забулась, поринула у спогади, прекрасні миттєвості… Оселя, сім’я, родина, робота, мрії, життя… І знову повернулась в реальність, жорстоку, жахливу реальність. Ця весна не така… На жаль… Адже ми не в своєму садочку, а в садочку друзів... Так, все гарно, чудово, але не вдома... Вдома, над нашим садом, цієї весни летять снаряди, ракети, гради… Російські війська підступно знищують села, міста, наносять удари по цивільних закладах, медзакладах, школах, інфраструктурі тощо.

Як згадаю лютий 2022 року, і стає на серці люто. Вранці двадцять четвертого всі «Новини» твердили про напад Росії на Україну. Дух перехоплювало, паніка заволодівала мізками, думки тільки одні: «Що робити? Як бути?».

Пройшла година, дві, трішки заспокоїлись. Вирішили підготуватись до жахливих буднів. Як змогли організувались. У місті хаос, біля банкоматів безліч людей, у магазинах безліч людей, всі в розпачі, всі в шоці; до останнього всі сподівались, що до війни не дійде. Проте… Чоловік відразу став на захист держави, пішов в тероборону - дві години на збори і вже в строю. Він дуже хвилювався за свою сім’ю, країну, рідну землю, адже нещодавно служив на Донбасі. Ми залишились з донькою удвох, в очікуванні батька, чоловіка, миру на рідній землі…

Через тиждень пропало світло на десять днів. Зв’язок втрачено. Ракети летять, артилерія працює, автоматні черги постійні… Ми вважали 2-3 березня найжахливішими в нашому житті. Всі Пологи тремтіли від розривів снаряд, важка техніка заполонила всі вулиці, від її ходи здригалась земля. А коли пройшла колона військових з російськими прапорами, в грудях захололо. Страх, обурення, злість, розпач охопили душу. Що буде далі?.. Як жити?.. Почалось окуповане повоєнне життя… Таке ніколи не забудеш…

З голови не виходили слова моєї бабусі, яка, проживши 96 років, завжди говорила: «Найстрашніше лихо – це війна та голод!!!». Батьки були дітьми війни, і тепер наша донька – дитина війни!!! В жилах стигне кров, очі постійно повні сліз… Знову наш народ повинен відстоювати своє ім’я. Нестерпний біль огортає душу. З будинку неможливо було вийти, постійно автоматні черги, розриви снарядів, гелікоптери, російські військові. Магазини всі пограбовані, хліб пекли зі старих запасів… Через декілька тижнів адаптувались до такого життя, сміливці почали розвозити хліб на продаж, відкрилась продуктова торгівля «на колесах». «Адаптувались» до вибухів і потихеньку продовжували жити, всі сподівались, що ось-ось і все стане на свої місця. Тримались один одного, допомагали один одному, підтримували один одного, і тільки так!!! І знову жахливі звістки: почали зникати люди, почали виганяти сім’ї з власних осель, люди вимушено почали виїжджати… А рашисти хазяйнують, насолоджуються життям, користуються нашим нажитим добром, пограбоване майно вивозять БТРами. Зайшовши до будь-якого будинку, запитують в господарів: «Чи ніхто не ображає, чи треба допомога?..» Як таке буває? Однією рукою вбивають, грабують, знущаються, а іншою – втішають… Просто жах, його ні з чим не порівняти. Вони прийшли нас знищити, все у нас забрати: домівку, машину, батьківську спадщину, історію роду, садок вишневий коло хати – теж забрати…Перебуваючи в окупації, ми відчували себе неначе у в’язниці під відкритим небом. До останнього сподівались на краще, та коли увійшли в оселю російські військові, направили в обличчя автомати, шукаючи чоловіка, залишалось одне: рятувати життя своє та дитини, покинувши рідну домівку…

Зараз ми на підконтрольній Україні території. Друзі підтримують, допомагають. Дихаємо вільно, живемо відносно спокійно. Але подумки вдома…

Отак кожні сто років наш народ відстоює право на життя, на існування нації, української мови, державності…Коли настане край такому лиху? Скільки ще знущань і тортур повинен понести український народ. З перших днів війни ще 2014 року, окупації й понині скільки людей лишились рідних осель, а деякі люди ще й неодноразово; скільки людей загинули, зникли безвісти, стали каліками, скільки людей виїхали, рятуючи батьків, дітей, скільки людей залишились, в очікуванні, що ось-ось прийдуть наші визволителі, наші герої…Серце рветься, болить, кричить від туги…

День у день віримо в Перемогу України, сподіваємось на найшвидше визволення окупованих територій, морально та матеріально підтримуємо Збройні сили України, молимо Бога за наших захисників та захисниць, покладаємо надію на наших союзників. Ми повинні витримати цей важкий бій, український народ повинен перемогти, ми маємо право на життя, повернення додому. Як хочеться зайти до рідного будинку, прогулятись своїм вишневим садом… і вільно дихати…