Карастан Валерія
Учениця 11-А класу Красносільського ліцею
Вчитель, що надихнув на написання есе: Парпуланська Марія Миколаївна
Війна. Моя історія
Кінець 2021 року. Мені 14, вперше за довгий час я відчуваю, що в житті все потроху починає налагоджуватись… Передноворічне очікування дива та нестерпна цікавість стосовно того, що на мене чекає в наступному році, неймовірно хвилюють мене. Я сподіваюсь, що 2022 рік стане для мене початком нового щасливого життя.
Але звістка, яка прийшла до нас у січні, стала для мене абсолютною несподіванкою. Ми дізналися про повернення моєї хвороби, що викликало розпач в родині. У голові постійно лунали питання без чітких відповідей, які б могли хоч якось заспокоїти. Чому це повторюється зі мною, адже ми вже пройшли такий довгий та важкий шлях боротьби із раком крові? На цьому фоні в мене розвилася депресія. На щастя, мої рідні допомогли мені швидко взяти себе в руки, лікарі також не стояли осторонь, і ми разом склали чіткий план дій задля мого одужання. Зима мала бути довгою…
Лютий 2022 року. Я знаходжуся в онкологічному центрі. Вдячна лікарям за турботу, але… Хочу бути такою, як всі. Хочу отримувати знання, сидячи за партою в школі, а не черговий курс хіміотерапії в лікарні. Мою юність віроломно хоче вкрасти хвороба. Здавалося, що може бути гірше? Як стало зрозуміло зовсім скоро, моя хвороба – це ще не найгірша новина початку року. Зима охопила всю країну…
Я чітко пам’ятаю день, з якого все почалося. Того дня усі були вдома. Нам з мамою вдалося повернутися з лікарні на декілька днів, щоб побути з родиною. На годиннику п’ята ранку, усі прокинулися від дзвінка. З телефону пролунали тремтячим голосом татової тітки найтяжчі слова того дня, а може й усього року: «Прокидайтеся, почалась війна!» Ніхто з нас одразу не зрозумів, що саме відбувається. Вибухи в Одесі, новини про швидкий наступ, звуки сирени та попередження з телеграм-каналів про найближчі укриття – ось нова реальність, яка увірвалася в життя українців наприкінці лютого та заморозила наші серця та надії на майбутнє на багато днів уперед. Аби прийти до тями та усвідомити всю реальність подій, нам знадобилося декілька днів.
Врешті-решт я зрозуміла, моє життя розділилося на ДО та ПІСЛЯ. Хоч моя доля і ДО була зовсім нелегкою, я усвідомила, життя ПІСЛЯ буде набагато важчим, бо тепер у підвішеному стані знаходжуся не тільки я, а й уся країна. Треба вчитися жити у новій реальності, але точно не в новій країні. Україна – це мій дім, єдине місце на Землі, де я хочу жити. Тому рішення було прийняте. Ми залишаємося тут і робимо все, що в наших силах, аби допомогти армії.
Я дуже вдячна військовим за захист, за їхню мужність та боротьбу за справедливість! Я досить чутлива людина, тому мені на початку було важко прийняти реалії сьогодення. Проте знайшла для себе вихід: вирішила творити на благо України! Я малюю картини в українському стилі, пишу вірші та листи й відправляю на фронт. Коли я поринаю у творчість, мені стає легше. Розуміння того, що моя підтримка допомагає піднімати дух нашим ЗСУ, надихає мене йти далі. Радість від того, що мої слова почуті воїнами, підбадьорює мене. Проте біль в серці та тягар на душі нікуди не зникають. Інколи буває настільки важко, що навіть не можу описати на папері свої переживання та страхи. Мені нестерпно болить за рідну неньку, за ще малих дітей, за військових, які відправились до Бога, та за тих, хто досі на нулі. Так хочеться пригорнутися до них, та сказати, що всі вони герої!
Коли закінчиться війна, той біль не згасне, бо то в моєму серці, а серце одне на все життя... Україно, допоки ти живеш, живе моя надія! Допоки ти стоїш, тримаюся і я! Усім серцем вірю в нашу перемогу! Інакшого шляху не знаю! Тримайся, рідна, бо всьому приходить кінець! І зовсім скоро він настане. Але для тебе той кінець слугуватиме початком!
