Після страшних обстрілів Зінаїда до цих пір боїться їздити в своє село і навіть дивитись новини. Вони з чоловіком ще до війни допомагали онкохворим дітям, і тепер не перестають донатити і передавати все, що потрібно, дітям і військовим

Перший раз до нас прилетіли касетні снаряди, побило вікна і техніку на дворі, повилітало скло. Ми поїхали десь на тиждень у Запоріжжя. Подумали, що все налагодилося, бо тихо було в селі, ми і повернулися. А другий раз ми виїхали… я не пам'ятаю число, бо каша в голові від переживання.  

Прилетіла бомба до сусідів. Я встигла в підвал забігти, а чоловік добігав - його вже занесло в погріб. Він двері закриває… земля, щебінь - все-все полетіло, і він ледь не впав, не скотився в підвал. 

Ми сиділи в підвалі. Прилетіло до сусідів, за двір, все зруйнувало. Паркани прилетіли до нас у двір, вікна, двері повилітали. Дуже ми злякалися і вже після того разу уїхали. Дуже тяжко все я перенесла, чоловік теж. 

Я в село ще ні разу не їздила, чоловік іноді їздить. Я не можу через це все переступити. Зверталася до психіатра, з психологом працювала, тому що дуже страшно. Була в нас земля, хазяйнували. Тепер живемо, як бомжі, на пособіє. Роботи немає, у чоловіка здоров'я немає. 

Дуже страшно за дітей, дуже страшно це дивитися. Я новини не дивлюся: знаю тільки те, що мені чоловік каже, і все. Я не можу це все передивлятися, всю  інформацію переварювати - дуже важко.

Мене найбільше шокувало те, що наша Віточка була вагітна, втратила дитину на нервовому ґрунті. 

Ми до війни працювали з Фондом «Щаслива дитина», онкохворим дітям допомагали. За станом здоров'я я не в строю, але ми стараємося хоч інформацією поділитися, дзвонити, розвантажити машини. Організовуємо своїх людей, допомагаємо, чим можемо. Дуже зараз важко морально і фізично, і здоров'я щось підкачало. Люди постаріли на 10-15 років, і наша організація дає збій. Я в грудні прооперувалася, ще не відновилася після операції, а тут війна. Дуже важко.

У нас в селі люди організувалися. На базі фермерського господарства готували для солдат дуже багато порцій їжі - ми звозили туди харчі. А потім, як ми в місті вже були, всі люди туди звозили хто муку, хто м'ясо, привозили консервацію, картоплю, цибулю - все. Там дівчата збиралися і готували їжу, упаковували і відправляли, куди хлопцям треба. І ще заведено в селі, як волонтери, ми завжди дітям хороші суми збирали. 

У 2014 році ми почали волонтерити: солдатам харчі відправляли. збирали речі теплі. Бензин віддали, щоб хлопці могли до них доїжджати, щоб могли відвозити оці харчі і одяг. 

Дуже душа болить, дуже переживаємо. Село у нас було згуртоване. Усе розбили в нас: клуб здоровий красивий був, дитячий садок.

Ми думали, що воно швидко закінчиться, не думали далеко уїжджати. А зараз думаємо: може, десь далі треба перебиратися, бо обстріли Запоріжжя почалися. Чоловік сказав: «Ми нікуди не поїдемо, бо діти наші тут. Це буде зрада, якщо ми поїдемо від дітей».

Мріємо, щоб якнайшвидше війна закінчилась, але я думаю, що прийде допомога ленд-ліз, і наші хлопці тим окупантам добряче дадуть прикурити. Я думаю, що скоро це все закінчиться, до нового року. 

Хочу миру, щоб живі залишилися, онучат няньчить, здоров'я щоб було. Щоб людям було куди повернутися. Адже пороз'їжджалися, а душа болить за свій дім.