Я живу з жінкою, двоє синів живуть окремо. Ми жили в селі на центральній вулиці. 10 березня до нас заїхали росіяни - танки стояли прямо під вікнами, де ми живемо. Перші відносилися наче нормально, а тоді понеслося: нас почали грабувати. Снаряди, ракети літали. Нас рашисти пограбували: дві машини забрали. Сини поїхали в Польщу, а машини залишили в мене. Забрали, холодильник і все, що в хаті було, навіть бойлер скрутили. Ми трималися, а тоді не витримали. 9 квітня виїхали в Кривий Ріг. Вже пів року тут живемо. 

Був один перевізник, який дружив з окупантами. Взяв з нас великі гроші. Потім мені сказали, що кого він вивозив, то повідомляє руських – вони до тих людей у двір заходили і вигрібали з хати все. 

Мені вже 81 рік, і на старість вигнали з дому, як собаку. Усе наживали, раз – і немає нічого. Хтось думав, що таке може бути?  

Сини виїхали за кордон, а один тут, під Дніпром, робив і робить зараз. Онуки, правнуки з дочкою теж тут. Десять чоловік живуть в одній квартирі.

Усі сусіди, знайомі, всі виїжджали в Кривий Ріг. Вся Велика Олександрівка в Кривому Розі, там залишилися старики. На нашій вулиці двоє старих залишились на центральній вулиці. Нікого ніде немає, навіть ні в кого дізнатися, чи ціла хата, чи не ціла.

Хотілося, щоб швидше війна скінчилася, щоб хоч поїхати подивитися туди. Одне мрію – повернутися додому, щоб хоч вдома померти, а не тут.