Циганко Поліна, учениця 10 класу Безруківського ліцею №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гужва Вікторія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Я живу в Харківській області, у мальовничому українському селі на кордоні з росією. Спокійно, затишно, гарно, саме так я почувала себе в рідному серцю куточку. Та обірвався спокій холодного дня 24 лютого 2022 року. Як і всі українці, я прокинулася від звуків вибухів. Ми всі одразу не зрозуміли, що це, але потім усвідомили, що почалась війна...

Надворі лунали гучні вибухи, також було чути, як їде якась техніка. Вийшли подивитися, але одразу забігли до будинку. Нас охопила  паніка… Що робити?

Ми почали похапцем збирати документи, одягнулись та сіли в коридорі. Не вірили, що почалася справжня війна. Усі говорили, що війни не буде, я теж так вважала. Хто б міг подумати, що це стане правдою? Правильно, ніхто…

Минув приблизно місяць війни, російські війська влучили в трансформатор, у нас зникло світло на довгий час. Кожного дня були гучні вибухи, усі сиділи вдома без світла, часто в підвалах.

Але ми знайшли чим зайнятися : я іноді читала дуже цікаву книгу про детектива, інколи грали в карти, словом, якось намагалися відволікатися. Але коли вже темніло, ми не знали, що робити, бо не було світла. Пам'ятаю, як виходили на гору, щоб «зловити» інтернет, зв'язку  майже не було, але іноді я могла телефонувати своїй подрузі, щоб запитати, чи все добре з нею.

Щоранку ми з татом вирушали до магазину, це єдине місце, куди могли сходити. Коли прокидались, то одразу йшли до колодязя по воду, він був недалеко від нашого будинку, туди приходили також інші люди набирати воду.

Одного дня до нас заїхали російські солдати, але їх одразу розбили, ми ходили в магазин і бачили їхній порожній розтрощений танк. Згодом його прибрали, й більше окупанти не заїжджали до мого села. Але спроб захопити наші села й прорватися до Харкова нелюди не залишили. Згодом почали зриватися касетні бомби, горіли будинки, гинули люди, мої односельці. «Господи, за що?» – крутилося в моїй голові.

У квітні ми з нашими знайомими виїхали до зовсім іншого села, воно знаходиться в центрі України. Дев'ять годин у дорозі.. Наше нове місце виявилося дуже привітним, люди – неймовірні. Я знайшла собі там чудову подругу, але все ж таки дуже хотілося у своє рідне село.

Минув  рік, Харківщину звільнили, і ми все-таки вирішили повернутися, не хотіли там затримуватися дуже довго, але так вийшло. Нарешті рідний будинок, рідне село, рідний Харків! Нам пощастило, що наш будинок не дуже постраждав.

Були побиті вікна від осколків, дірки в паркані. Вікна батьки замінили, оселю привели до ладу, живемо… Іноді чути вибухи, але не такі гучні, як раніше. Звикла.. Та хіба можна звикнути до війни?!

Війна вже триває майже два роки, багато будинків зруйновано, але ми все, звичайно, відбудуємо! Зараз у нас є дуже багато волонтерів, які допомагають людям, котрі постраждали. Безпечний простір у ліцеї став справжнім душевним порятунком для дітлахів та молоді. Ми стоїмо й, я переконана, вистоїмо в цій боротьбі з нелюдом, адже правда та воля за нами.

Мав рацію Тарас Шевченко, коли писав: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..» Та пророчими стали його слова:» Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая!»

На мою думку, ці слова зараз дуже актуальні. Узагалі війна – це дуже страшно та жахливо. Вмирають мирні люди.. Російські війська увірвалися до нашої країни й почали обстріли. Їх навіть не можна назвати людьми. Скільки наших мирних людей загинуло, а скільки полягло  воїнів?

Ми завжди будемо пам’ятати тих, хто віддав за нашу країну життя. Це Герої воїни ЗСУ, лікарі, волонтери та звичайні люди, які точно знають, що є щось цінніше, ніж їх особисте життя.

Важко жити в цей час, але ми сильні й усе витримаємо. Найголовніше - не падати духом, і тоді все буде добре. Я вірю в те, що скоро буде перемога. Слава Україні! Героям слава!