Бабенко Марина, учениця 9 класу Красноградського ліцею №1 імені О.І Копиленка Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващенко Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна – це жахливий період в житті кожного. Це час великих людських втрат, страхів, переживань та надій. Надій на те, що ми залишимося живі, ще зустрінемося з друзями та родичами, що виїхали за кордон, ще будемо насолоджуватися усмішкою близьких, яка вже так рідко з’являється на їх похмурому обличчі. А  поки що жінки терпляче чекають вдома своїх чоловіків, діти – татусів, що оберігають їх спокійний сон.

Герої, що померли на фронті, залишаться в серцях навіки. Вони будуть споглядати на нас з далечіні і пишатимуться нашою мужністю. Об’єднавши наші зусилля, ми зможемо стати сильнішими, ще впевненішими у нашому майбутньому, яке ми так довго і невпинно відстоюємо.

Моя історія. 24 лютого минулого року я прокинулася дуже рано від гучного шуму літака. Мої батьки вже не спали. Запитавши в них, що сталося, я почула страшну відповідь: «Почалася війна … » Тоді я дуже переживала, мене охопив страх. Питання виникали в голові: «А що буде завтра?», «Що з нами станеться?» Я не могла в це повірити. Ще вчора я була в школі, все було добре, а сьогодні розпочалася війна.

Ніхто цього не очікував. Життя розділилося на «до» і «після». Деякі мої родичі та друзі виїхали за кордон. За місяць до війни в мене з’явився двоюрідний братик, але я не можу його побачити.

Я дуже часто розмовляю по телефону з моєю бабусею, хоч нас і розлучають сотні кілометрів. Вона мені часто надсилає відео з моїм маленьким братиком, це дуже підіймає мені настрій. Минуло півтори року. Ми з моєю сім’єю стали більш чуйними один до одного. Навчилися цінувати кожну хвилину, проведену разом.

У такі складні часи кожен має стати опорою і підтримкою для своїх близьких. Дуже важко триматися поодинці. Саме ці часи мають допомогти нам об’єднатися та забути старі образи, щоб долати всі труднощі разом.

Навесні цього року ми з батьками були у родичів мами. У минулому році  там було дуже небезпечно і тому вирішили відвідати їх, коли минула небезпека. На зворотньому шляху ми проїжджали села, що були тимчасово окуповані минулого року. Було багато зруйнованих будинків і мало людей. Ми зупинилися в селі, де раніше жила мамина бабуся.

Там майже не було вцілілих будинків. На узбіччі були частини від танків та автомобілів, обломки снарядів.

Поспілкувалися з жителькою того села. Її слова нас дуже вразили. Вона залишилися вдома, незважаючи на велику небезпеку. Вона перебувала в окупації, ці часи були дуже складні для неї. Їсти не було що, вона тижнями сиділа в підвалі. Спати було неможливо через постійне бомбардування.

«Жодна людина, що не була тут, не може уявити наскільки було тяжко – жити без їжі, газу, світла та можливості вибратися», - говорила жінка. Ми побажали їй мирного неба й попрощалися після довгої та сумної розмови. Цей день запам’ятається мені надовго.

Війна забирає багатьох наших людей. Тисячі залишаються без своїх будинків. Багато хто змушений виїхати з рідного краю через велику небезпеку. Проте ми, українці – сильні та мужні. Ми разом подолаємо всі перешкоди на нашому шляху до миру і злагоди.  Головна наша місія сьогодні –  не здаватися, підтримувати людей, яких любимо і цінуємо, вірити у наших героїв та всіляко їм допомагати. Наше майбутнє залежить від кожного з нас. Коли ми разом – ми сильніші.