Серебрянський Єгор, студент Комунального закладу «Костянтинівський медичний фаховий коледж»
Вчитель, що надихнув на написання есе - Морозова Любов Федорівна
Війна. Моя історія
Війна… Які знайомі букви та яке страшне слово! Для мене війна почалася ще в 2014 році. Будучи першачком, я не розумів, чому через моє місто їдуть танки, чому на вулиці такі страшенні вибухи, чому я повинен сидіти в коридорі, чому через моє місто зі страшним ревом літають ракети. А мати, обклеюючи вікна клейкою стрічкою, говорила: «Так треба, синку, так треба!»
Пам’ятаю, як, сидячи на уроці читання, ми почули такий вибух, що аж вікна здригнулися. Добре, що тоді все обійшлося. Ми всі спустилися в підвал школи і просиділи там, поки батьки всіх не забрали.
Я бачив очі мами (вона в мене вчителька), як вона заспокоювала переляканих дітей. Після цього я зрозумів, що не маю права засмучувати її, як би страшно мені не було. Я в один момент подорослішав. Багато людей тоді покинуло місто, багато моїх друзів виїхало. Пройшло вісім років. Настав 2022 рік! Рік надії та віри в найкраще майбутнє!
Для мене він повинен був стати найвідповідальнішим, бо треба було успішно закінчити 9 клас та вступити до медичного коледжу, який став би першою сходинкою до вступу у Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна на медичний факультет. Але…
23 лютого 2022 року майже до опівночі готуюсь до уроків, матуся - до своїх. 24 лютого 2022 року. Ранок. Прокинувся від вибухів. Новини: «Російська Федерація вторглася в Україну!» Шок! Та ну, не може бути! Спочатку не сприйняття, потім не розуміння, що робити, куди бігти. І знову… танки, вибухи, ракети, стіни коридору, заклеєні вікна і слова мами: «Так треба, синку, так треба!» Тоді мені здавалося, що все це ненадовго, що здоровий глузд має перемогти. Але сталося не так, як гадалося.
Кожного дня я бачив, як зі сльозами на очах люди покидали свої домівки, як багато тварин, покинуті своїми господарями, залишилося на вулиці. Я з острахом дивився на все це і не хотів вірити, що таке можливо в ХХI столітті.
Щодня, лягаючи спати, просив Бога, щоб уся зброя у світі зникла. Скажете: «Такий дорослий, а в казку віриш!» Нехай і так, але без віри, надії, любові людина нічого не варта на цій Землі. Йшли дні, тижні, місяці, а нічого не змінювалося на краще. Люди й надалі виїжджали, виїжджали близькі та рідні, мої друзі. На душі було сумно й самотньо. Таких почуттів я ще ніколи не відчував. Але… Знову мамині очі, ті самі, з дитинства.
Вже я починаю заспокоювати її. Беру себе в руки і приймаю все це не як виняток, а як реальність, бо пригадав рекомендації психологів: якщо не можеш змінити обставини, то зміни своє ставлення до ситуації. Попри обстріли я успішно закінчив школу, вступив до медичного коледжу, влітку навіть познайомився з новими друзями.
Вересень. Студентське життя на дистанції. А далі складніше: ні світла, ні газу, ні води, ні інтернету. Було таке відчуття, що ти живеш у минулому. А скільки було радості, коли все налагодилось, ви просто не уявляєте. І знову танки, вибухи, ракети, стіни коридору, мамині очі та її слова: «Вір, синку, скоро все це скінчиться, ти тільки вір!» І я вірю, що настане мир, що країна відбудується, люди повернуться у свої домівки, а я стану найвідомішим лікарем у світі. Ну, а поки що війна… Які знайомі букви та яке страшне слово! Чуєш, ВІЙНА, я тебе ненавиджу! Чуєш, це я тебе проклинаю!
