Руденко Міланія, учениця 9 класу Комунального закладу "Харківський ліцей №1" Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кузьменко Валерія Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна - невиліковний шрам на душі та тілі внаслідок переродження. Ким ти був та що ти мав - не має ніякого сенсу. Ти починаєш з білого аркуша з почуттям втрати, а втратив дійсно багато - насамперед себе. Як же так все вийшло? Ранок… Зимовий ранок… Я прокинулася від будильника. У голові були лише одні закиди собі за недороблене домашнє завдання. Раптом почав розриватися телефон.

Понад десяток повідомлень та пропущених дзвінків. Узявши до рук телефон, я побачила на екрані те, чого навіть не уявляла у найстрашнішому сні. Потік думок змішався, а серце стиснулося. Написане в підручниках з історії так віддалено, а зараз… наяву? Тепер це моя реальність?

Дивлячись у стіну, я намагалась розкласти по поличках цей парадокс. Вчора я бігала коридорами школи й сміялася, а сьогодні я після кожного гучного «прильоту» бігу до підвалу і тремчу від жаху та холоду. Вибухи лунають звідусіль. Намагаєшся виплакатися – в горлі застряг клубок, на душі порожнеча. Тільки почуття провини бере своє. Чомусь я вважала, що плачуть слабаки. А я, будучи звичайною школяркою, повинна бути сильнішою. Хоча б для своїх близьких.

Щоночі, йдучи спати, я хотіла вірити, що побачу світло нового дня. Прокинувшись, проживала день насолоджуючись й насилу посміхаючись. Адже ця мить могла бути останньою. Моя родина не витримала такого життя. Вирішили – виїжджати. Питання «Куди?» та «До кого?» майже не розглядалися. Хотілося просто відчувати безпеку.

Ось і гучний наказ батьків: «20 хвилин на збори!» Метушня й важкі думки...  Може, я тут востаннє? Та грюкання дверима машини пробудило мене від сумних міркувань. Ми на вокзалі. До прибуття поїзда було 10 годин, а наче вічність. Здавалося, ніби відбувається якийсь апокаліпсис.

Люди плачуть у паніці й просять у когось поїсти, тварини у клітках виють. Усі сидять або лежать на холодній кахельній підлозі на брудних підковдрах. Страшенний холод.

Хтось був тут, тому що залишився без дому, хтось - від небезпеки та тривоги, що наринула. А хтось, як і я, чекає від’їзду в нікуди й без нічого. Як зненацька всі перестали бути споживачами і почали цінувати те, що мають! Усі одразу об’єдналися в одне ціле. Є, звичайно, персони, яким війна - мати рідна. Проте кожен з них отримав чи отримає своє покарання.

Години очікування йшли. А я аналізувала оточення. Розумієте, ось дивишся на кожного перехожого – у нього свій світ. Людина до нього звикла. Зараз, що людину, що його світ зламали та поставили на коліна . Морально вбили, забравши мрії на майбутне. Залишивши тільки одну - спати спокійно біля осередку свого роду.

Коперсаючись в інших, я дочекалася своєї черги від’їзду. Якнайшвидше заповзла на верхню полицю тісного купе. Увімкнувши свій улюблений плейлист, намагалася заснути на пару годин. В очі вдарило дуже яскраве світло від ліхтарів . Поїзд прибув на станцію, час виходити. Ставши ногою на перон, я опинилася в новому житті. Весь страх і біль залишилися в потязі . Я більше нічого не боюся, навіть смерті. Збираюся переступити через себе, досягти рівноваги, стати корисною близьким.

Нині я вже півтора роки у Кременчуці. Тут я реалізую себе в цілком новій сфері, яка мені до душі, - волонтерство. Беру участь у благодійних акціях, які спрямовані на збір коштів за потребами ЗСУ. Я відчуваю себе щасливою, допомагаючи іншим та наближаючи перемогу.

Війна - це не кінець. Це новий початок, який розставить всіх по місцях та покаже хто є хто.