Початок війни шокував всю сім’ю Інни Денисенко – і дорослих, і дітей. Родина переїхала до родичів, подалі від небезпечних обстрілів Запорізької атомної електростанції, але там опинилась в окупації.
До війни я працювала масажистом, виховувала своїх п’ятьох дітей. Ми були щасливі, старші сини саме закінчували школу. Я дуже часто бачила матусю. 24 лютого мене розбудив чоловік і сказав, що почалася війна. Я відчула сум, страх та розпач водночас. Я не знала, що робити. Відмінила всіх клієнтів та спустилася з дітьми у підвал - треба було облаштувати його для нас і сусідів.
До останнього не могла повірити, що це не жарт. Пам‘ятаю перший звук повітряної тривоги, перелякані очі молодших дітей. Серце розривалося від страху за них, від безпорадності.
Кожну ніч ми майже не спали, я не бачила рідних, брата й маму, я загубила себе. Поруч були тільки діти, страх в їхніх очах, розгублений чоловік.
В ніч з третього на четверте березня росіяни обстріляли атомну електростанцію, тоді мої нерви здали. Я ридала вголос, кидала речі в сумки і не знала, куди їхати, маючи чотири тисячі гривень і п’ятьох дітей на руках.
Ми виїхали до Львова евакуаційним поїздом, жили у школі, спали на підлозі. Було дуже важко. Роботи не було, одягу для дітей – також.
Тож ми вирішили поїхати в село Новодніпровка до родичів, але там опинились в окупації. Аби виїхати, потрібні гроші, а їх немає.
Обстріли кожного дня, інтернет ловить частково і досі. Газу немає. Світло з перебоями.
Отримали десять тисяч гривень у серпні від Норвезької ради у справах біженців (NRC). На ці гроші купила дітям взуття, куртки.
Що робити далі – не знаю. Треба виїжджати або до Запоріжжя, або за кордон, але немає на це коштів.
Чекаємо перемоги, віримо у ЗСУ.
.png "Імена")
