Голоси Мирних — «Падає снаряд – і всі осколки прямо на нас»
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
переглядів: 234
Людмила Олександрівна Примак
вік: 55
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
Довжанськ
Довжанськ
«Падає снаряд – і всі осколки прямо на нас»

Жила з чоловіком в місті Довжанськ. Влітку 2014 року снаряд впав у дворі будинку. Поранило трьох: її саму, чоловіка й онука. Чоловік втратив багато крові, лишився з дуже пошкодженими кровоносними судинами та сухожиллям на ногах. Один уламок снаряду потрапив жінці в живіт. Перенесла дев’ять операцій. Онук Кирилко отримав серйозне поранення в ногу. Переніс операцію. До сих пір на реабілітації.

Це трапилося 3 липня 2014 року. Був прекрасний день, і ніхто нічого не чекав. До цього чутка вже йшла. Ми все підготували й у льоху склали продукти, речі. Але не вірилося, що щось насправді буде. Ми навіть не знали, як в разі обстрілу поводитися.

До війни ми жили, як у раю. Ми живемо в Луганській області, у Довжанську (колишній Свердловськ), недалеко від Гуковського кордону. Від російського кордону дев'ять кілометрів. Шахтарське містечко, маленьке, таке затишне було. Дуже комфортабельне. Багато було спортивних майданчиків. Ми з онуком Кирилком часто виходили в місто гуляти ввечері. 

У нас був антрацит – це високоякісне вугілля, яке йде на електростанції. Чоловік добру отримує пенсію, він шахтар, у лаві працював. Шахтарі жили дружно. Я працювала кухарем у ресторані. Усе стабільно було.

У мене двоє діток, дочка та син. Онук Кирилко – від доньки. Син працював на шахті «Червонопартизанська», теж дитина є. Усі в одному місті жили. Поруч продавався будинок, ми його купили доньці. Навіть огорожі не було. Онук бігав до нас через кожні три секунди: «Бабусю, що ти там робиш?». Було дуже гарне сімейне життя. Були зарплати, достаток.

Наша сім'я була проти всього цього. У нас поряд шахти російські: Звєрєва, Гуковського. У 90-ті роки люди виживали, бо туди їздили на заробітки. І чоловік говорив: «Подивіться, там зараз усі шахти закривають». Люди там страйкували.

Ми найперші відчули, що таке війна, тому що поряд кордон був. Дев'ять кілометрів від російського кордону.

Це трапилося 3 липня 2014 року. Був прекрасний день, і ніхто нічого не чекав. До цього чутка вже йшла. Ми все підготували й у льоху склали продукти, речі. Але не вірилося, що щось насправді буде. Ми навіть не знали, як в разі обстрілу поводитися.

3 липня Кирило з чоловіком був у хаті, я була на вулиці. Кирилкові тоді було два рочки. Я порпалася по господарству – у нас приватний будинок. Пройшов сусід, я з ним привіталася і почала далі порпатися, а потім бабахнуло. Поряд бабахнуло. Мені так здалося.

Я перечекала, а потім побігла сусіда рятувати. Адже звук поряд був, а він недалеко від нас жив. Треба піти допомогти людині. Я побігла, дурепа. А чоловік вискочив з Кирилом на руках і каже: «Куди ж ти побігла? У льох!» Я повертаюся. Падає другий снаряд і всі осколки прямо на нас. І в нас трьох відразу в одну мить, в одну секунду все зруйнувалося. 

Добре, що ми все усвідомлено робили. Добігли до льоху, хоч і поранені. Чоловік викликав швидку допомогу, у нього із собою телефон був. Викликали міськгаз, тому що пробило вуличну газову трубу. Зателефонував доньці, вона на роботі була. 

Приїхала швидка через 40 хвилин. Те, що творилося біля льоху, це не передати. Я чоловікові мотузку дала, тому що в нього з ніг кров пішла. А я себе не бачила. Потім мені чоловік сказав: «Ти була бліда, як місяць».

Я Кирилка посадила на підлогу, бо чоловік не міг тримати. Дитина кричить: «Бабусю, мені боляче!» Я кажу: «Кирилку, потерпи, бабусі теж боляче». А чоловік лежить повністю в калюжі крові. Каже: «Людо, або я зараз помру, або щось зроби. Знайди мотузку». Знайшла я мотузку, він перев'язав собі ноги, бо артерії та вени були повністю розірвані на ногах. 

Потім донька та син прибігли. Приїхала швидка. Забрали в лікарню, чоловіка одразу на Луганськ відправили, боялися, що не виживе. Мене оперували, Кирилка. Мені осколки влучили в сідницю й у кишківник. Усе розірвало. У мене вісім операцій, дев'яту робили тільки нещодавно, у березні, в Житомирі.

У Луганську зробили чоловікові операцію. У нього на ногах немає артерії повністю, сухожилля немає.  Він на другий день, щойно зробили операцію, з Луганська, з обласної лікарні відразу поїхав сюди, до нас доліковуватися.

У Кирилка нога була поранена. Він у травматології лежав. У нього повністю не було м'яза на литці. Так у нас усе зруйнувалося в один день. 

Тому ми знаємо, що таке війна, що таке страх. Усе це не з книжок вичитано, усе ми відчули на собі…

Шкода людей, які там залишилися. Шкода цих старих, бабусь, які на паличках ходять. Просять милостиню. Діти не можуть доглядати людей похилого віку, не можуть приїхати.

Коли таке з нами сталося, я пішла на сайти дивитися і випадково знайшла Фонд Ріната Ахметова. Звернулася – і ми отримали допомогу! Путівки Фонд давав нам. Щиро Вам дякуємо, щиро (звертається до Ріната Ахметова – Прим. ред.). Ви єдина людина, яка допомагаєте цим маленьким пораненим діткам. Красно дякуємо Вам за те, що Ви робите. 

Зараз ми в Павлограді влаштувалися. Онука професійно віддали на футбол, він нарощує м'язи. Роблять масажі, ходить на батут, катається на роликах для розвитку.

Я бачу цих діток маленьких, які знають, що таке війна. У мене Кирилко, коли сталося, десь пів року боявся грози. Я кажу: «Кирилку, це дощ». Він як вчепиться в мене: «Ні, – каже, – бабусю, це дядько мені зараз боляче зробить». Я кажу: «Ніхто тобі не зробить». Виводила на вулицю, підставляла долоньку. Це дуже страшно, коли дитина боїться грози. 

Ось навіть зараз, коли літак летить, він переживає: «О-о-о, бабусю, що це таке?». Я кажу: «Кирилку, це просто літак летить», – і показую. Це жахливо.

Мрію, щоб швидше закінчилася війна. І більше нічого не хочу.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій