Процюк Катерина

Новогуйвинський ліцей імені Сергія Процика, 10-А клас, Житомирський район Житомирська область

Вчитель: Мельник Анна Вікторівна

Війна. Моя історія

Вечір… Гортаю улюблену збірку поезій Ліни Костенко. Намагаюся розслабитися, відволіктися. Затримую погляд:

І жах, і кров, і смерть, і відчай,

І клекіт хижої орди,

Маленький сірий чоловічок

Накоїв чорної біди.

Це звір огидної породи,

Лох-Несс холодної Неви.

Куди ж ви дивитесь, народи?!

Сьогодні ми, а завтра – ви.

Невже?! Невже це можливо в двадцять першому сторіччі?! Невже вісім років терору Донбасу та окупація Криму не задовольняє їхній людоїдський апетит?! Ні! Ні! Це в голові не вкладається! Заспокоюю себе, що розмови про наступ, тривожні валізки – це лише балачки. 

П’ята година ранку. Шалений гуркіт… Звук вибухів… Що відбувається? Мама біжить до вікна, а я нічого не розумію. З огляду на місцевість, в якій ми проживаємо, щось подібне ми чуємо чи не щодня. Але зараз неймовірно страшно! І раптом чую від мами: «Доню, ВІЙНА!..» Перші години були найважчими. Здавалося, що це страшний сон. Емоції переповнювали, настрій змінювався від «це кінець» до «година-дві і все вирішиться». Далі було звернення Президента, пакування валізи й дорога до бабусі в село, бо ж там буде безпечніше. На жаль, війна прийшла в мій дім. Той ранок я не забуду і не пробачу НІКОЛИ. 

Армія ерефії мала «затриднівській» план. Вони сподівалися, що їх тут будуть зустрічати хлібом-сіллю, плескати в долоні… Божевільні…  От який потрібно мати рівень інтелекту, щоб таке подумати? Воювати з українцями, у яких на рівні ДНК закладено бути вільними та незалежними?! Саме тому наша держава  демонструє свою незламність та непохитність. А що ж таке держава? Це, в першу чергу, – люди, а тому кожен українець тримає свій фронт. 

Наші найвідважніші, безстрашні та відчайдушні воїни Збройних Сил України боронять кордони та женуть «орків» на передовій. Захисники та захисниці ціною власних життів дарують нам можливість прокидатися вранці, здобувати освіту і вірити в майбутнє, у щасливе майбутнє для нас та наших батьків. 

Багато бійців ведуть стріми в соціальних мережах. Щодня з нетерпінням чекаю, що вони вийдуть у етер і скажуть: «Українці, війна скінчилася! Ми повертаємося додому». Я свято вірю, що скоро так і буде. Але який же дикий біль відчуваю, коли  дізнаюся про тих, хто повертається додому на щиті. Душа болить за кожну матір, яка вже ніколи не побачить свою дитину, за кожну дружину, яка не обійме свого коханого, за кожну осиротілу дитину, яка не відчує батьківського тепла. Скільки крові й сліз проллято?! Чи вистачить їх вже, щоб затопити той бункер?!

Не минуло чорне горе й моє селище. Під час виконання бойового завдання по звільненню півночі країни від окупантів загинув мій односелець, випускник і учитель  нашого ліцею Сергій Юрійович Процик. Він відвів ворога у замінований ліс, щоб забезпечити прорив військових ЗСУ. Сергій Юрійович захоплювався військовою справою та туризмом, тому й викладав предмет «Захист Вітчизни». Заснував дитячий військово-патріотичний клуб «Сатурн», де виховав ціле покоління патріотів нашої Батьківщини, більшість з яких сьогодні боронять країну від загарбників. Чи могли вони, ті юні сатурнівці, тоді подумати, що  відпрацюють усі навики на справжньому полі бою. Подвиг кожного українського Захисника житиме в пам’яті вільних поколінь нащадків. Як співає Анастасія Приходько: «Доки є небо синє, доки серця палають, доки пшеницю сіють, Герої не вмирають».

Окрім Захисників, не можу не згадати про волонтерський фронт. Мільйони українців всередині країни і ті, які живуть далеко за її межами, об’єдналися заради спільної справи – допомоги військовим, пораненим та людям, які в одну мить втратили все майно. Я, як і мільйони пересічних українців, донатимо на потреби ЗСУ, бо вважаємо це своїм обов’язком. А й справді, українці об’єднались як ніколи.

Гордість бере за маленьких українців, які, озброївшись дерев’яними автоматами, самостійно облаштовують «блокпости». І дивуюся, як за поребриком їхні однолітки мають спотворену уяву про звичайні людські цінності, про добро і зло. Поки вони співають оди бункерному діду, у нас трирічний Леон з Ірпеня, переспівавши «Ой у лузі червона калина», за лічені дні став не лише зіркою соцмереж, а й полонив душі мільйонів українців. 

Війна змінила життя кожного українця. І як би жахливо це не звучало, але погоджуюся з героєм роману «Чорна рада» П. Куліша, який сказав: «Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму». В якийсь момент наш народ звернув не туди, тепер розплачуємося.  Сьогодні дуже важливо для кожного з нас обрати правильних шлях у майбутнє.

Я обов’язково оберу професію, яка буде корисна для моєї держави. У нас буде довгий та важкий шлях по відбудові й відновленню країни, але разом нам все до снаги. Ми – нація  вільних, незалежних та нескорених! 

СЛАВА УКРАЇНІ!

ГЕРОЯМ СЛАВА!

УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!!!