Яна Олександрівна з сином виїхали з рідного села після пів року окупації, бо там у дитини не може бути майбутнього. Чоловік ніяк не може до них приєднатись

Ми з Пологівського району, село Смирнове. Життя було звичайне, ми жили в селі, працювали, будували плани на майбутнє, 

24 лютого чоловік зранку зателефонував з роботи і сповістив, що почалося повномасштабне вторгнення. Потім ми почали дивиться інтернет, слідкували за новинами.

Труднощі були з медикаментами, з харчами - люди все розкупили. Був такий час, що взагалі нічого не було. Але в сільській місцевості щось дістати легше, бо є якесь домашнє господарство: курка, свиня. Мука завжди була, тому що земля, і піч дома топилася. Їсти в нас було що.

Моя дитина бачила військових в формі з автоматом, чула обстріли, бачила те, чого не повинна бачити. Ми бачили своїми очима, як росіяни запускали С-300, за декілька кілометрів від нас, і воно летіло по найближчим містам України. П’яні російські військові приходили додому з перевірками. Були такі ситуації, що навіть згадувати не хочеться. 

Ми зрозуміли, що з кожним днем буде все гірше і ніхто не може за нас заступитися. Якщо рашист прийде до нас у  двір і скаже щось робити, ми будемо це робити, але ж це - беззаконня.

Ми були в окупації ще пів року. Жили там, працювали, потім зрозуміли, що так не може продовжуватись, для дитини немає там майбутнього. Тому ми з сином виїхали. Чоловік вихав згодом, та поки - не на територію України, але в подальшому приїде до нас.

Ми проїхали ще не дуже складно, тоді ще була можливість виїхати через Василівку. Зранку виїхали, на кожному блокпості нас оглядали, запитували дитину та нас. Тоді вже і речі не перевіряли, хоча до цього розповідали, що було складно.

Зараз ми у Запоріжжі. Наша Смирнівська громада чим може, нам допомагає: якісь виплати, продуктові набори, хімія. Але по суті, коли люди виїжджають, їм потрібно самим знайти житло. 

Наші батьки залишились там. Зв’язок то є, то немає. Чоловік також далеко, відносини погіршилися. Дитина не бачила батька вже півтора року, і невідомо, чим воно закінчиться. Війна погано вплинула на всіх нас.

В першу чергу ми хочемо поїхати додому, а далі буде видно, як життя складеться. Якщо повернемося туди, то потрібно буде починати все спочатку. Та найголовніше – щоб всі наші рідні військові: брати, дядько, і взагалі всі, хто служить, повернулися живі й неушкоджені.