Я з Миколаївської області, мені 37 років.

О третій ночі ми не спали, тому що у чоловіка була висока температура. Ми почули перші вибухи і зрозуміли, що почалася війна. Перша ніч була повністю безсонною і незрозумілою.

Найважче було сприймати новини про загиблих цивільних людей, військових. 

Шокувала повна розруха і жорстокість рашистів. Не можу назвати їх людьми, бо думала, що люди не бувають таким жорстокими. Та як виявилось, бувають.

Коли звільнили Харківщину, я плакала від щастя. Під час звільнення Азовців також плакала.

Моя родина стала ще міцнішою, родичі всі згуртувалися, всі один за одного. Ніхто не поїхав за кордон. Ми всі патріоти, в нашій сім’ї всі чоловіки ніде не ховалися, пішли до військкомату  в перший, другий день - хто як зміг. А жінки з дітьми сказали: «Ми не покинемо наших чоловіків і нашу державу».

До війни працювали, а зараз з роботою тяжко. Ми, жінки, виховуємо дітей - зараз школи ще почались, потрібно дітям допомагати. А чоловіки поки працюють.

Перемога буде тільки за нами. Я вірю, що на початку 2023 року це все скінчиться. Нам би зброї сильнішої - то можна було б закінчити за місяць від початку війни. Армія у нас сильна, але трішки не вистачає чим воювати. Велика шана нашим солдатам - вони в перші місяці захистили нашу державу. 

Я хочу бачити квітучу Україну, Україну без корупції, людей всіх щасливим, усміхненими, щоб люди не думали, де брати завтра гроші. Щоб у всіх було житло, щоб ми були завжди доброзичливими, один за одного, так як зараз ми згуртувалися. Перемога скоро прийде, і я хочу бачити тільки квітучу нашу країну, тільки усміхненими та радісними наших дітей.