Правду в народі кажуть: життя прожити – не поле перейти. Мені 58 років, я мати чотирьох дітей і бабуся семи онуків. Народилася я в Артемівську Донецької області, а росла, вчилася в Донецьку. Яке ж це гарне місто, чисте, затишне, квітуче! А які тут люди живуть гостинні, ввічливі, привітні.

Сталося так, що здобувши освіту й вийшовши заміж, я виїхала з улюбленого міста. Жили ми, точніше, служили в Чехословаччині, у Львові, у Норильську, але однаково тягнуло додому до Донецька.

Вийшовши у відставку й отримавши пенсію, повернулася додому, думала, ось тепер я заживу. Старші доньки здобули освіту, вийшли заміж, народилися перші онуки. Син у 2012 році закінчив технікум, влаштувався на роботу, одружився, народився мій третій онук.

«Це не АТО, а війна, сліпа та безжальна»

У всіх було житло та робота. Живи й радій. 2014 року в мене народилася ще одна онучка й онук. Щастя ж яке! Але ось звідки не візьмись, до нас у дім прийшла війна.

Старші доньки виїхали до Києва, рятуючи дітей від обстрілів. Молодші з маленькими дітьми залишилися жити в селі, вважаючи, що все це ненадовго, що і людей вистачить розуму припинити це неподобство.

«Мама не хотіла залишати могилу чоловіка»

Мама ж моя залишилася в Донецьку, не захотіла залишати могилу чоловіка, резонно розсудивши, кому потрібні люди похилого віку. Нашим батькам випала незавидна доля, їхнє життя починалося під вибухами у війну й закінчується під вибухами.

Люди похилого віку кажуть: жебрацької долі та арештантської неволі не зарікайся. Так вийшло й у нас. Маючи стабільний дохід, роботу, житло, вмить усе розтануло. Спочатку наше село було ніби осторонь, а у вересні 2014 року ми опинилися в самому центрі подій.

«Серце обливається кров'ю»

Половина будинків у селі розбиті. Я, міська людина, але зараз у мене серце кров'ю обливається – три роки поля не обробляються (вони заміновані), а люди сидять без роботи. За цей час мій чоловік, син, зять втратили роботу. Ось і живемо ми, три сім'ї, а це 10 осіб, на пенсії мою і чоловіка.

Старші доньки живуть у Києві й перебиваються абияк. Та й моїй мамі не солодко. Мати таку велику сім'ю поруч, зараз залишитися одній, та ще доводиться раз на шість місяців їздити продовжувати пенсію, але ж їй 78 років і здоров'я не найкраще.

«Продуктові набори допомагають нам вижити»

Будемо сподіватися, що це все скоро закінчиться, що діти перестануть здригатися від гучних звуків, а люди похилого віку будуть отримувати пенсію незалежно від місця проживання. Мені б дуже хотілося, щоб мої діти й онуки зібралися всі разом за святковим столом під мирним небом.