Макарова Марія, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського», м. Вінниця

Вчитель, що надихнув на написання есе — Засімович Олена Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хотіла я, щоб це був звичайний страшний сон, але, на жаль, це моя реальність…

Отож, 24 лютого 2022 року, в цей прекрасний, сонячний, прохолодний, зимовий день, я, прокинувшись від будильника, щоб зібратися в школу, встала з ліжка, пішла вмиватися, смачно поснідала, та пішла в школу. Хотіла б я, щоб це була реальність…

Але насправді я прокинулась від крику свого брата, який в сльозах, прибіг до моєї кімнати й гучно кричав: «Маша, прокидайся, війна почалась!».

Чесно кажучи, в той момент я подумала, що він жартує, щоб, як завжди, розбудити мене в школу, адже він часто так жартував, але, подивившись на годинник, я встала, бо вже час було збиратися до школи.

Спустившись сходами вниз до батьків, я очікувала, що вони будуть пити каву й обговорювати плани на день, але ніяк не це… У кімнаті була тільки мама, яка пакувала речі в чемодан, а братик носив їх у машину.

Я запитала в мами, де тато? На що вона мені відповіла: «Маш, ти тільки не хвилюйся, почалась війна, давай ти допоможеш мені зібрати речі, і ми всі разом поїдемо в безпечне місце, а тато зараз приїде, він в магазин за продуктами поїхав та за бензином».

У той момент я намагалася не панікувати, так як це не вихід з ситуації.

Потім приїхав тато. І я, сестра, мама, брат і тато поїхали в село. Батько залишив нас, так як він лікар і має бути постійно на роботі, адже в будь-яку хвилину могли привезти поранених військових.

Я дуже переживала за нього, але не могла нічого вдіяти. В селі ми жили місяць, після чого приїхали до тата у Вінницю. Тут було страшно, так як в селі було дуже тихо, а в місті ти просто не знаєш, чого очікувати.

Жити дома ми трохи звикли, хоча від повітряних тривог постійно лякалися.

Памʼятаю, як я почула приліт, який був уночі, на Вінницьку телевежу. За хвилину до нього я прокинулася й потім ще довго не могла спати вночі.

Потім стало краще. Уроки проходили в онлайн-форматі, ми потихеньку звикали.

Минуло трохи часу. Наприкінці навчального року помер мій прадідусь. Мені було дуже складно й боляче прийняти той факт, що його більше з нами немає…

Згодом коли я ще не відійшла від смерті дідуся, був ще один приліт — 14 липня 2022 року. На жаль, без поранених і мертвих не обійшлося… Він стався за день до Дня народження мого братика. Саме тоді ми вирішували, як і де святкуватимемо. Але той день зламав усі наші плани.

Отак і живемо – від прильоту до прильоту, від тривоги до тривоги…

Проте зараз ми стали сильнішими духом. Як би боляче й важко нам не було, ми тримаємося і будемо стояти до кінця!

Тому що це наше реальне життя, яке ми з гідністю маємо прожити!

Слава Україні!