Іліуц Анна, учениця 11 класу ДНЗ "Львівське вище професійне училище інформаційно-комп'ютерних технологій"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пост Олександра Теодорівна

"Війна. Моя історія"

Війна. Страх. Біль. Холод. Безвихідь.  Все , що нас оточувало, здавалось би таке рідне, різко  стало    таким чужим, чужим. Біль від обстрілів, які попадали не лише у сусідні будинки а й прямо біля мене, ще на той час, маленьке серденько, скручувало вдвоє.

"Вона застала нас зненацька", "Руські поряд", "Ховайтесь, летить!", "Вони вже близько", ці фрази розривали мене навпіл. Весь світ завмер в очікуванні лиха. І ми завмерли, очікуючи біль...

І день минув, і другий. Навколишні пейзажі невпинно викликають холод, порожнечу. Голод наповнював не тільки тіло, а й душу. Замість танцю барв у квітневій калюжі, під славетну музику пташок, нас охопив злий рок: вимушений танець військових ракет у небі під жахливий крик сирени. "Рятуйтесь!"-  десь в далечині почулося мені. Останній потяг там стояв і нас так чекав... Єдине рішення, яке так блискавично прийняли ми - біжимо!

У той час не було ані думки, ані жалю , стояли лиш слова бабусі: "Прошу, біжи!". Будинки, ракети, руїни.. Все спливалося до однієї картини. Жах. Побачили таку картину: базар, люди, гомін, крик. Чи то не люди? А якісь там звіри? В нас своя війна, не на смерть , а на життя, хоча ні, коректніше сказати на місце в потязі. Останній потяг- останній шанс на порятунок.

Застрибуючи у потяг вже на ходу, на той час легше нам не стало. Одна хвилина, як за п'ять... Час тягнувся нескінченно. З краєвидів у вікні лише танки, люди, автомати. Кожен момент на ціну золота, а може він останній... Під гучний спів спільної молитви ми їхали вперед. Останній потяг та пішов, а рідні люди там лишились, як і моя душа. Порожнеча... Людей, здається і багато... Лише ми втрьох і жодної знайомої душі - порожнеча. Пройшли роки... Війна нас наздогнала, але вже в іншому місті. Війна ще й у душі: я хочу кричати....

Не Ви бачили Донецьк зараз?  Війна - всього 5 букв, але ховає за собою цілу гаму почуттів у моїй душі: біль, втрати, надія, тривога, гнів - моє життя ніколи вже не буде колишнім.

Червоний малюнок, що на завжди в голові, вже ніколи не полишить мої сни. Чи є надії вогник десь в душі? Він є, але його так легко можуть загасити ворожі ноги на моїй землі.