Красна Анастасія, 9 клас, Грушківська гімназія Кам’янської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Вовк Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Яке це жахливе слово для кожного, хто його промовляє.

Я пишаюся тим, що українка, що народилася і живу в Україні. Родом я з невеличкого села Покровського району на Донеччині, народилася у звичайній українській сім’ї.

З початку повномасштабного вторгнення ми довгий час проживали вдома, часто приходилось ховатися у підвал, чути вибухи. І одного дня мама вирішує перевезти нас у більш безпечне місце. У нас немає свого особистого транспорту, тому ми були змушені їхати найнятим автомобілем.

Останні хвилини прощання з рідною домівкою запам’яталися мені назавжди. У мене і до цього часу виступають сльози, коли згадую сам момент евакуації: дивишся на все і не розумієш, чи побачиш все це знову через рік, два, повернувшись додому. Знайомий перевізник попередив нас, щоб зібрали з собою все найнеобхідніше. Ми зібралися і чекали, щоб поїхати в невідомий край. Спочатку ми переїхали в Харківську область, але там ми проживали недовго, тому що теж було чути вибухи, хоч і не поруч. 

На це все найбільше реагувала наша улюблениця Берта. Вона тулилась до когось із нас і дивилась своїм сумним похмурим поглядом.

Одного дня ми вирішуємо, що потрібно їхати у більш безпечне місце. Не маючи знайомих, ми почали шукати куди поїхати в інтернеті. Нарешті знайшли і вирішили, що буде більш безпечно – це Черкащина.

Нам вдалося зв’язатися із головою села, який нам розповів все детально про місце, де ми будемо проживати, про те, що до школи йти зовсім близько. Є дитячий садок, а це дуже добре для мого молодшого братика.

І ось ми приїхали в село. Його ландшафт нагадує Карпати, хоча я там ніколи не була. Воно знаходиться в центрі Холодного Яру, про який я чула лише із книжок. Це мальовниче село з добрими, привітними людьми.

Коли ми приїхали, сусіди відразу нам поприносили продукти першої необхідності.

Для нас було це важливо, бо в дорозі ми були не один день, ще й взяти з собою не все могли. Облаштувавшись вже на місці, нас батьки відвели до місцевої школи. Я довгий час змушена була навчатись дистанційно, а тепер моя мрія навчатись очно здійснилася. Школа двоповерхова, просторі світлі класи.

У моєму класі лише 8 учнів, які мене зустріли з радістю, прийняли у свій колектив. Мене вразило відношення директора школи до учнів. Про все, що буде відбуватися в гімназії, вона радиться з учнями і прислухається їхньої думки. Такого в моїй школі не було.

У цьому невеличкому селі на Черкащині нашій сім’ї подобається жити, але мрія, що зможемо повернутись додому поки що не покидає.