Чопова Світлана Анатоліївна, викладачка української мови та літератури в ДНЗ «ЦПТО №1 м. Вінниця»

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мені 53 роки. Із них я щасливо прожила 50, бо не знала, що таке війна. 

Так, я читала О. Довженка «Україна в огні» та «Щоденник». Це були мої улюблені твори, не дивлячись на те, що вони були про жахіття війни. На своїх уроках, третьокурсникам, я пояснювала, що війна це страшно, бо гинуть люди, діти. Але я не знала тоді, що війна впритул ввійде в наше життя, зруйнує плани на майбутнє.

24 лютого 2022 розпочався новий відлік часу для кожного українця. Повномасштабне російське вторгнення в Україну зруйнувало плани кожного, хто жив в Україні. Сьогодні 980 день війни. Кожен із цих днів сповнений болю, втрат і боротьби. Як я жила ці дні? Що робила? Про що мріяла?

Перші дні війни запам’ятались почуттям страху та відчаю, безсиллям і розпачем.  

Думки роїлись в голові, а сльози текли з очей.

Коли я вибігла вранці, щоб купити продукти і ліки, то побачила нескінченну чергу машин, які намагалися покинути місто. 

Щоб придбати продукти і хліб, в чергах доводилось вистоювати по кілька годин.

Полиці магазинів ставали порожні миттєво. Вибухи і виття сирен лякали, новини були страшні: ворог просувався і захоплював наші міста та села.

В училищі, де я працюю, вже в перші години війни був організований пункт допомоги людям, які покинули власні домівки та їхали шукати порятунку.

Ми готували їжу, прали постільну білизну, колектив згуртувався навколо спільної біди. Люди несли в їдальню все, хто, що міг: продукти, овочі та фрукти.

Ми виготовляли окопні свічки, збирали кошти, щоб придбати ліки для воїнів, теплий одяг. Працівники та учні ліпили вареники, які відправляли на фронт.

А найстрашніше, що бачила я за ці дні війни, це були похорони наших загиблих випускників, хлопчиків, яких я вчила правильно писати, розрізняти прості та складні речення, правильно наголошувати слова.

Вони стали Героями посмертно, вони віддали свої життя за незалежність і суверенітет України!

Війна вже забрала 42 наших випускника. Наймолодшому Дані навіки 18 років. Він добровільно пішов захищати Батьківщину. Так сталося, що в день, коли він відвіз в пологовий будинок свою дружину, він підписав контракт із ЗСУ. 

В нього народилась донечка, яку він жодного разу не брав на руки. Коли дівчинці було 2 місяці, батько загинув!

Клята війна забрала ще одне життя.

Я мрію, щоб мої діти не чули вибухів і виття сирени. Я хочу, щоб війна закінчилась і відбудували всі міста і села, щоб повернулись українці, які виїхали за кордон, рятуючись від війни, щоб школярі і студенти повернулись у свої навчальні заклади. Я дуже хочу, щоб моя Україна процвітала, щоб ми розмовляли рідною мовою, яку отримали у спадок від батьків, щоб жили наші традиції.