Демянчук Олександра, 9 клас, Ліцей № 13 м. Ковеля Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Трофімук Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я знаю, що означає слово війна ще з 2014 року, бо саме тоді мій батько став учасником АТО... Ще за три місяці до повномаштабного вторгнення тато казав всім, що воно буде, і просив підготуватись до цього, але знайомі не вірили. Здається, лише в мене сумка була зібрана. 23 лютого Президент оголосив мобілізацію першого резерву - і уже ввечері татові принесли повістку. Перше, що мене здивувало, коли я прокинулась, - багато нових повідомлень в телеграмі.

У всіх чатах знайомі і незнайомі люди писали про вибухи в Одесі, Харкові, Маріуполі, Бердянську, Івано-Франківську... Відчула невимовний страх, бо розуміла, що це означає лише одне: день, якого я так боялась, настав.

Потім прокинулась сестра, тож довелося витерти сльози і взяти себе в руки. Може, це дурний жарт? Може, це зараз закінчиться? Так не хотілось, щоб сестричка плакала... Вчителька написала їй, що в школу вони не йдуть, а я, ховаючи очі, сказала, що це, мабуть, через коронавірус, і вперто продовжила збиратись.

Довго не могла наважились зробити крок до кімнати батьків, та все ж тихенько відчинила двері – й побачила тата, який ще спав. У цю мить мене заполонили відчуття, які не можна описати словами, хотілось, щоб час зупинився, адже їдке розуміння того, що не знаю, коли наступного разу побачу його, застигло клубком в горлі та не давало вимовити слова... Проте ще хвилина – і я промовила через силу: «Тату, просинайся». Він з шаленою швидкістю схопився з ліжка, увімкнув новини по телевізору і почав одягатись.  

Я ще ніколи не бачила такої суміші емоцій на його обличчі:  там не було страху чи розгубленості, лише біль, злість і переживання за безпеку сімʼї.

Того дня ми поспіхом зібрались і тато відвіз нас у село. Він був за кермом, а ми з сестрою сиділи позаду. Звучала пісня Океану Ельзи «Все буде добре». Усю дорогу я плакала й не могла зупинитись, але, коли ми приїхали, вийшли з автомобіля і почали прощатись з батьком, я не дозволила собі навіть мізерного прояву жалю, бо розуміла, наскільки важко йому, моєму тату-захиснику… То ж мовчки обійняла – і все, хоча всередині вирував невимовний буревій емоцій. Тато теж мовчав і намагався бути холодним, але я добре знала, що приховується за його стриманістю.

Перший день війни для мене тягнувся вічно. Черги в крамниці, аптеці, у банку, на заправці... У ліжко лягали одягнені й з телефоном в руках. Тато не поруч, тому я маю оберігати маму та сестру і повинна бути сильною!

І я є сильною вже майже тисячу днів. Але саме перший день цієї страшної війни найточніше закарбувався у пам’яті, у цей день я час від часу повертаюся уві сні – і нажахано прокидаюсь посеред ночі.  Звісно, життя продовжується, і я вчусь робити вигляд, що все добре, все так, як і має бути: ходжу до школи, бачусь з друзями, дорослішаю. Щоправда, не завжди є сила обманювати себе. Буває, сиджу на кухні і чую сирени місії «На щиті» – і розумію, що зараз для когось почорнів цілий світ, чийогось батька везуть на цвинтар. Гортаю стрічку у тіктоці, а там – відео бойового медика, який розповідає, що не вдалось врятувати побратимів через нестачу медичних засобів… Приходить повідомлення в мережі «Телеграм» про те, що ворожа ракета поцілила в житловий будинок (не у моєму місті, але у моїй країні!).  

Особливо болить серце від новин і фото воїнів, що знаходяться в полоні. Я перестала бути дитиною, коли дізналась про катування, яких вони зазнають у лапах ворога.

З татом я бачилась 53 дні з цієї тисячі... Ненавиджу війну і тих, хто її почав. Більше за все хочу, щоб Україна нарешті перемогла і закінчилось кровопролиття, знищення цвіту моєї нації, та, якщо цього не станеться, я знайду в собі силу приєднатися до лав нескорених.