Пістолетова Юлія, 2 курс, Комунальний заклад професійної (професійно-технічної) освіти "Київський професійний коледж технологій та дизайну"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Львович Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

4 ранку. -Доню! Юля! Прокидайся, війна почалась…

Так почався мій ранок 24 лютого. Я сіла на ліжко і увімкнула новини, коли в кімнату зайшов тато з криками, щоб збирали все важливе. Я зайшла в свою кімнату, мені було без різниці, що брати з собою: одяг, взуття, речі першої необхідності... Головне – я беру іграшку свого дитинства. Чомусь на той момент мені була важлива саме вона. Потім тато заніс наші речі у підвал і пішов у магазин, доки був час.

Нам дуже пощастило, адже тато був всюди перший. Люди ще спали, або просто не розуміли, що їм робити.

Я зателефонувала сестрі, яка на той момент була в Одесі на навчанні, розбудивши її страшними словами. Тоді прийшов тато і сказав сідати снідати, поки є час. Я досі пам’ятаю той сухий сніданок залитий молоком. Я, до речі, його так і не з’їла. Почали бомбити Чорнобаївку. Ми швидко спустились у підвал з братом, а батьки лишились на вулиці. Земля з підвалу почала сипатись, що дуже налякало мене і я вибігла до батьків. Перші дні ми провели у підвалі.

Кожен день гатили з різних боків. Запаси їжі закінчувались і тато ходив по магазинах. Продуктів було мало і вони були дуже дорогими.

Коли ставало тихо, мама дозволяла піти до сусідів. Там були мої троюрідні сестри, одна з яких народилась 10 лютого і була ще зовсім маленькою. А іншій було 4 роки, я її з самого народження приходила бавити. Граючись з ними, я відволікалась.

14 березня до нас у селище заїхали окупанти. Мама пішла на мітинг з бабусею. А ми з татом і братом були на вулиці, коли побачили як їде БТР і на нас наставляють автомати. Невдовзі мама повернулась і ми пішли у підвал, там просиділи до кінця дня.

Окупанти поселились у  школі, де я навчалась,  яка була розташована дуже близько від мого дому. На даху стояли стрілки.

Одним днем я пішла з татом в магазин. Це було страшнувато, коли йдеш і не розумієш, в яку сторону летить ракета. Ми спочатку простояли в черзі за хлібом в одному кінці селища, потім нам повідомили, що в іншому кінці з’явився маргарин. Ми відстояли чергу там і пішли на базар. Всюди були окупанти з автоматами. Я була в шоці з цін. Одна звичайна ковбаса, розміром менше середнього, коштувала 700 гривень. Купивши все необхідне, ми пішли додому. Якби це не страшно звучало, але навіть у підвалі ми старались жити: спілкувались з сестрою, грали в карти або інші настільні ігри.

З кожним днем ситуація ставала гірша. Бомбили все сильніше.  

Одного разу ми все-таки пішли з мамою в магазин. Їй було страшно, але матуся старалась цього не показувати. Вона купила нам з братом по банану і апельсину, які коштували 150 гривень штука. Я відала їх брату.

Настає день, коли ми вирішуємо виїжджати. Я збираю все своє життя в одну сумку. Але найболючішим  було попрощатись з моїми сестричками. Ми проїхали багато блокпостів. Тата роздягали, на машину направляли гради. В нас забирали їжу і ставили незрозумілі запитання, а саме: чому ми виїжджаємо зі спокійного міста, чи є в нас пасха і, головне, чи була вона свячена? Проїжджали замінований міст, один не вірний крок – і все. Нарешті, доїхавши до території України, ми простояли в черзі 9 годин. В нас не було їжі і вже закінчувалась вода.

І ось настав довгоочікуваний момент – українські солдати нас пропускають і ми їдемо у Кривий ріг, а через 8 годин – у Івано-Франківськ, де я прожила рік, наразі мешкаю у Києві…

Зараз я перебуваю в більш безпечному місці, але почуття тривожності не покидає мене. Хвилююсь від новин, які з кожним днем стають негативні. Але віра в незламність нашого народу, нашої країни дають мені жагу до життя.! Вірю в майбутнє нелалежної України!