Стовба Катерина, учениця 8 класу Гусарівського ліцею Балаклійської міської ради Ізюмського району

Вчитель, що надихнув на написання есе - Літвінова Алла Володимирівна

Війна. Моя історія

Життя і смерть… Виявляється, що між ними немає великої відстані. Сьогодні ти мрієш, кохаєш, кудись поспішаєш, а завтра…взагалі може не бути завтра. Все може закінчитися - і тебе просто не буде. Але хто має право вирішувати долю людини? Хто вирішує, що має право керувати життям і смертю!?!

Для мене все почалося 24 лютого. Я прокинулася від того, що моя мама шукала документи. Спочатку я не все зрозуміла, що відбувається. Але коли мама увімкнула телевізор, стало зрозуміло, що почалася війна. Я не зовсім усвідомлювала тоді, що війна торкнеться мене, моєї родини, моїх односельців.

Через декілька днів російські війська були вже в Балаклії. Того ж дня я вперше в своєму дитячому житті почула вибухи, двигуни літаків, їхала важка техніка. Кожен вибух пронизував моє тіло, я тремтіла від страху. Здавалося, весь світ перевернувся і крутився навколо мене.

Мені хотілося своїми руками зупинити це жахливе колесо історії. Поруч були мої батьки, які весь час заспокоювали мене. Але я бачила, як їм теж було дуже важко сприймати дійсність.

8 березня зникає світло в моєму селі. І в цей же день перші ворожі літаки над нашим селом. Ми бігли в підвал, шукаючи порятунку. А серце в грудях шалено б’ється. І замість: тук-тук. Я чую: чому-чому, за що - за що! Я ховаю своє обличчя в мамині долоні, відчуваю її ніжність і тепло. І на якусь мить я забуваюсь - мені стає спокійно. Але знову вибух!

Ми жили майже на лінії фронту, в зоні бойових дій. На щастя, наше село не було окуповане, але зовсім близько було село Гусарівка, яке було під окупацією майже місяць.

Я знаю, що таке касетні снаряди, бо тікали від них, знаю, як відрізнити «приліт» і «відліт». 2 травня прилітає до сусідів, потім на іншу вулицю. У селі перші поранені…Всі люди допомагають один одному, чим тільки можуть. Потім швидка забирає поранених.

А 20 травня «подарунок» отримала і моя родина - снаряд влучив в господарські споруди. Обстрілюють все село. І перші вбиті… Всі вони були моїми односельцями, з якими я завжди була ввічлива і привітна.

27 травня стався масових обстріл села в той час, коли люди отримували гуманітарну допомогу. На щастя, цього разу без жертв! Але саме цього дня я ледве не загинула - осколок потрапив в подушку, на якій я спала. Мабуть, мій янгол-охоронець врятував мене. Потім ще обстріли знову і знову!

Пам’ятаю 22 червня. Мій день народження. Не таким я його уявляла! На диво, в цей день було тихо. Українські військові привітали мене, подарували шоколадки, цукерки та солодкі напої.

Тільки смак у шоколадок вже був зовсім інший, ніж раніше. Вони мені здалися неймовірно смачними, солодкими, але з присмаком пороху та гіркоти. 5 липня ми вирішили виїхати з села, бо залишатися далі в селі було небезпечно. Залишили все, що було. Узяли лише документи та необхідні речі.

Що для мене війна? Війна - це жах, сльози, холод, біль. Я бачила смерть. Вона йшла моєю країною, моїм селом. В руках у неї була коса, з якої лилася кров. Вона закривала собою небо, сонце, райдугу. Я сама ледь не познайомилася з нею.

Хто прийшов до нас з війною - це не люди і навіть не тварини, це потвори, які не можуть вирішувати конфлікти, крім насильства. І не буде їм прощення!

Я люблю свою Батьківщину. Україна сильна держава! Мені не байдуже її майбутнє.

Я переконана: добро завжди перемагає зло! Я хочу бачити цей світ лише добрим, щасливим і усміхненим!