Луканов Арсеній, 9 клас, Ізюмський ліцей №3 Ізюмської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кошелєва Анастасія Ігорівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Невблаганний час. Кажуть, він підкорює пам’ять, притупляє біль, лікує. Але мені він ятрить розум і душу, викарбовує у свідомості кожен день, місяць, рік воєнних подій, залишає помітні шрами. Яскраво пам’ятаю лютневу ніч 2022-го: гул ворожого літака, шалений вибух, звук битого скла, перелякані мамині очі і суцільна розгубленість.

Мама швидко збирала речі, плакала та дзвонила бабусі з дідусем, а я все питав, які підручники брати з собою, і навіть не здогадувався, що до жовтня не повернуся додому.

Нестерпний час. Тісний підвал на садибі моєї тітки, відсутність світла, холод, готування їжі похапцем у дворі, нескінченні бомбардування Ізюма з неба, здригання стін, мама, що накриває мене собою і постійно молиться. 5 березня разом з родичами ми потрапили у місто Барвінкове, де теж спали у холодному підвалі.

А потім був дзвінок від бабусі з жахливою звісткою: окупанти зайняли їхнє село. Тепер мій тяжкохворий дідусь відрізаний від медичною допомоги.

Завмерлий час. Наче картинки, змінювалися міста: Барвінкове, Святогірськ, Кривий ріг. Війна йшла за нами: Святогірську Лавру бомбили, на Кривий Ріг здійснювалися ракетні атаки. Здавалося б, вже звик до звуків вибухів і сирен, однак на кожне гучне відлуння реагував, як вперше: хватати рюкзак і бігти до підвалу. Потім було Дніпро. Я навчаюся онлайн, мама влаштовується на важку роботу, щоб заробити якусь копійку. Турбує нас стан здоров’я дідуся, ми до сих пір не можемо переслати йому ліки – Ізюм ще досі в окупації. В Дніпрі теж було небезпечно, багато разів прилітали бомби.

Декілька днів поспіль ми з мамою навіть ночували в вагонах метро, я спав у неї на руках, а вона мене міцно до себе пригортала. Там було холодно, але ж безпечно.

Жахливий час. Після звільнення Ізюма у вересні 2022-го моя тітка змогла привезти у Дніпро дідуся з бабусею, оце було справжнє ЩАСТЯ! Обійняти їх міцно-міцно і довго не відпускати. Проте щастя було коротким.

Організм дідуся не витримав довгої перерви у лікуванні. Дідуся не стало…

Радісний, здавалося б, час. Ми приїхали додому, у визволений Ізюм. Але це зовсім не те місто, яке я знав. Навкруги руїни, воронки від снарядів і майже немає людей. Відсутнє світло, газ і вода. Школи не працюють. Було ухвалене рішення мені з тіткою і її родиною їхати до Дніпра і продовжувати навчання там.

Мама з бабусею лишилися відновлювати наше житло.  Це були найважчі півроку без мами…

Теперішній час. Я знову в Ізюмі, з мамою, навчаюся у рідній школі, проте поки що дистанційно. Потроху повертаються мої друзі, та й місто досить ожило. В серці кожного ізюмчанина живе одна мрія: перемогти у цій страшній війні. І бажання у нас прості: сміливо пересуватися вулицями, без страху лягати спати, не здригатися від галасного гуку, звук літака чути лише у приємних подорожах.

Це мій тисячоденний шлях страху, скитання, турботи, але і надії. Надії ще раз зустрітися з дівчинкою Мирославою, яка жила по сусідству у Кривому Розі (її родина допомагала нам харчами і одягом).

Надії хоча б у старших класах нарешті сісти за парти і навчатися офлайн. Надії танцювати на балу випускників на центральній площі, де сміливо збереться все місто. Надії впевнено, не боючись натрапити на уламок снаряду, ступати по доріжках цвинтара, щоб нарешті відвідати дорогі серцю могили. Я вірю, дуже скоро настане день, коли, вглядаючись в обличчя дідуся на гранітному обеліску, я прошепочу: «Він настав - омріяний переможний час!».