Пижиков Назар, учень 10 класу Мукачівської ЗОШ І-ІІІ ступенів №20 імені О.Духновича Мукачівської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тонкошкурова Лариса Іванівна

Війна. Моя історія

Початок того дня був для мене звичайним. Пісня сірої буденності зачарувала мене й примусила забути особливі щоденні моменти щастя й радості. Пам’ятаю, я дуже хотів іти до школи. Саме тоді, у той незабутній четвер, мав бути урок історії, на якому ми мали аналізувати діяльність Івана Мазепи та його роль у Полтавській битві. Не вийшло, на жаль…

Результати й наслідки цієї битви я зрозумів тільки через сім місяців.

О 8-ій годині ранку прийшла мама з нічної зміни. Я вже хотів поринути в момент щастя, але зрадницький холодок пройшовся по спині після того, як мама промовила нещадні слова: «Діти, ви сьогодні в школу не йдете, учителів повідомила». На питання «чи все добре» батьки відповідали заспокійливо, але я ж то бачив тривогу в їхніх очах.

Ми з братами (а в мене їх троє) були збиті з ніг важким ударом відчаю, але водночас були підхоплені хвилею цікавості. У перші години такого «дайвінгу» ми хотіли дізнатися щось про цю ситуацію, нишпорили джерелами інтернету. Там було сказано про напад на Україну.

Першу половину того четверга я провів, ніби в якійсь казці, тужливій, гнітючій, ніби створеній рукою злого експресіоніста. Тепер зрозумів, що був схожий тоді на героя картини «Крик» – моя свідомість, моя душа тоді губились і кричали. Потім рідні пролили трохи світла на цю справу. 

Я тоді не зовсім довіряв соцмережам, бо знав про випадки недостовірного висвітлення фактів ЗМІ та деяку дезінформацію, що створювалася навмисно.

З часом усвідомив: ця жорстока реальність – повномасштабна війна. Перші дні важкі, родина налякана. Я боявся будь-якого звуку чи прояву життя з вулиці. Наслухавшись історій про диверсантів і колабораціонізм, я так і вимальовував в уяві нехитрі образи зрадників, бандитів, убивць, які я, наляканий, шукав навіть серед односельчан.

О, ще й ті приїжджі! Яка про них думка склалася в мене! Нажаханий, бачив у цих людях якусь тугу: у когось лють в очах, в інших відчай на лиці. Я боявся їх: думав, це ті зрадники, які залишають знаки ворогам і бажають знищити нас.

Незабутньою видалася перша ніч і другий ранок війни. Повітряна тривога, яку вперше відчув саме в цю ніч, була мерзенною для мене. Серце вискакувало із грудей, мороз ішов по всьому тілу. Страшна казка – не реальність! Мама тоді ще працювала в нічну зміну, незважаючи на небезпеку в цій ситуації.

А ми в безпечній кімнаті з батьком і братами різне робили: хто відсипався, хто вже говорив між собою, хто дивився в сумне обличчя реальності.

Десь о п’ятій ранку я почув звук металу на вулиці. То був церковний дзвін, який сповіщав про початок і кінець тривоги. У пітьмі нерозуміння й невизначеності під час ранкового пробудження цей звук став для мене особливим. Це не той містичний гоголівський дзвін, який мав би лякати мене. Це не був і дзвін Ноттердаму Гюго, який мав би зачаровувати мене.

Чистість і щирість звучання – саме це вражало в ньому. Я збагнув силу відваги й відданості того, хто бив у цей дзвін.

Я з братами та мамою був вимушений виїхати з країни. Я не хотів покидати рідні землі, позаяк тільки тут бачив той ґрунт, на якому бажав вирощувати насіння свого життя. Опинившись у чужій країні, почувався спустошеним. Вітер змін легко торкнувся мого обличчя.

Я ще не знав, що переді мною відкривається шлях пізнання й просвіти. Тоді відчував тільки страх перед незнаним та несамовиту тугу за батьком, дідусем, бабусею й рідними, які залишились в Україні.

Війна підштовхнула мою сім’ю до переходу Рубікону – ми вимушені були покинути рідні терени. Це дало мені можливість переосмислити своє життя і, найголовніше, зрозуміти, що справжній скарб – це мир, спокій, благополуччя.