Грибінюк Ганна, вчитель Запорізької гімназії №32 Запорізької міської ради

Війна. Моя історія

23 лютого 2022 року. Робочий день добігає кінця. Зі студентом-практикантом  Максимом (колишнім моїм учнем) завершили підготовку до нового навчального дня онлайн, обговорили цікавинки до уроків. А ще завтра батьківські збори в 11-А. Попереду ЗНО, випускний...

Вечір. П’ємо каву з чоловіком. Обговорюємо, плануємо зустріч з рідними: хочеться побачити, обійняти (карантин вніс суттєві корективи у життя). Та вже й весна не забариться, треба у село поїхати...

24 лютого 2022 року. Кілька ранішніх  годин. Життя стало розколоте на До та Після. Не віримо. Не сприймаємо. Збираємося на роботу. Розгублені. Син телефонує: «Яка робота? ВІЙНА!» Кров пульсує. Все ще не віримо. Помилився… Лише надзвичайний стан... Яка війна? Мозок не хоче сприймати... Такого не може бути... Це якийсь фейк...

Не помилився... Відчай. Страх. Злість. Як же так?

Телефонує студент Максим. «Як з уроками бути?», - питає. Голос його тремтить. Заспокоюю його і себе. Кажу, що сама проведу. Та чи до уроків? В цей день я провела 3 онлайн-уроки. Ми спілкувалися, посміхалася... Ніхто з учнів не спитав: «Що відбувається? Невже дійсно...». Ми блокували в собі дійсність.

А чорна хмара війни сунула в Україну... Заповнювала собою кожне місто, село, кожен  будинок, кожне серце українця.

 Новини розсіювалися гірким димом, згарищем, руйнацією, вибухами, болісним криком, стогоном, слізьми. Повітря (таке рідне) ставало отруйним; земля (така щедра) просочувалася кров’ю; серце (таке любляче) німіло і нестерпно боліло. Почалися тривоги. Батьки учнів телефонують, пишуть у чаті... Ти їх заспокоюєш, просиш подбати про власну безпеку, дізнатися про найближче укриття. Все буде добре. Рідне Запоріжжя вистоїть... Все минеться...

Серце болить. Як там рідні, діти, друзі...? Життя розвело всіх  різними життєвими шляхами. Тривога, яка глибоко проникла в тебе, не дає дихати. Любимо вас... Не хвилюйтеся... Тільки телефонуйте… Бережіть себе…

Щоденні хроніки… Дивишся, слухаєш і... не чуєш, не усвідомлюєш... Страх за людей... Сльози розпачу і жаху від новин, смертей... Разом з кожним переживаєш їх біль, їхні втрати. Плачеш... Але треба оговтуватися... «Все буде добре!», - повторюєш, як молитву собі, рідним і друзям. На врученні свідоцтв співаємо з випускниками 11 класу  Гімн України. Сльози щастя від того, що він звучить у рідних шкільних стінах. Дивимося відеоспогади. Посміхаємося. Життя триває…

А дні летять… У прифронтовому місті сигнали тривоги не стихають. Але їхати з рідного міста не хочеться. Страх не такий вже гострий. Ти щодня вчишся стресостійкості.

Вже  новий 5  клас, нові учні, радості і турботи... Їдеш в школу, чергуєш  у Пункті Незламності. Радієш зустрічі з колегами. Плетемо сітки, збираємо допомогу для ЗСУ... Проводимо уроки. Спілкуємося, підтримуємо. Щодня дякуєш Богу і ЗСУ за цей день. Усвідомлюєш, якою дорогою ціною він дається.

Переоцінка цінностей відбулася у всіх, з ким спілкуюся. Які ми були щасливі...

І віра. Ми будемо щасливі! Україна є, була і буде! Богом дана, рідна, квітуча, родюча, сонцеквітна! Незалежна! Найкраща!  Наша!