Громада Анна

10 клас, Горностайпільський ліцей Іванківської селищної ради

Вчителька, що надихнула на написання – Юрченко Віталія Леонідівна

Війна. Моя історія

Оскільки я не спала до пізньої ночі, адже готувалась до виходу на очне навчання з 24-го лютого, й лягла майже о 3-ій годині, тож звуки вибухів о 4:20 не викликали бодай якусь реакцію мого організму. Моя мати трохи згодом, хоч і на силу, але все ж таки розбудила мене. Новий день я зустріла з її слів: "Вставай, почалася війна", зважаючи на всі обставини попереднього вечора мені було трохи байдуже, бо ж спати хотілось невимовно сильно. Батьки одразу зібрали усі документи у рюкзак й підготували місце в підвалі на випадок обстрілів. Трохи згодом, вже одягнувшись, я сиділа й читала новини, чекала на початок пар, які вирішили провести дистанційно. Мати пішла на роботу, а батько майже відразу як відбувався перший приліт, поїхав заправляти авто й знімати готівку, бо ж термінали досить скоро припинили функціонування. Десь за годину, повернувшись з роботи, мама пішла закуповувати продукти. Оскільки черги скрізь були величезні вона повернулася майже після обіду. Невід'ємною частиною того ранку став чорний гумор й сарказм моїх однокласників, адже ці шановні люди не здатні уявити своє існування без цього. У такий спосіб усі наймалися підтримувати емоційний стан. Незважаючи на обставини, ці жарти стали найліпшими елементами усіх наступних днів.

Окупація прийшла до нашого містечка майже одразу. На ранок 25-го лютого усі адміністративні будівлі перебували під владою окупантів.

Мене, як людину, що звикла планувати майже все життя, початок повномасштабного вторгнення, який звів нанівець усі плани, дуже збентежив й поселив відчуття зневіри у майбутньому.

Безліч друзів та знайомих виїхали у перші дні, місто частково вимерло, лише подекуди проходили люди, що поверталися додому після спроби ще бодай щось купити. Мої батьки прийняли рішення нікуди не виїздити.

Обстріли стали частішими ближче до квітня. Напередодні великодня наша родина прийняла рішення після свята спробувати виїхати через Василівку, що у Запорізькій області, але на наступний день окупанти почали розстрілювати колони цивільних, що намагались проїхати у сірій зоні. Тож ця думка швидко зникла.                     

Наступний раз ідея спроби виїзду виникала майже через два з половиною місяці - у липні.  21-го липня ми вже стояли в колоні перед останнім блокпостом, що чекала на ретельний огляд речей, транспорту, гаджетів і документів з боку росіян й можливості виїхати. Наступні декілька днів з п'ятої ранку по сьому вечора ми стояли у черзі й чекали. Чекали на дорозі, серед степу, під палючим сонцем. Оскільки окупанти були не в гарному настрої, вони пропускали по десять-двадцять автомобілів у день.

В колоні, з моменту нашого прибуття, порядкові номери на автомобілях перевали за тисячу. Лише на п'ятий день вони почали швидко випускати транспортні засоби.

Нам пощастило виїхати. Майже одразу після того, як виїхала наша група авто, почався сильний дощ, що означав неможливість подальшого руху через сіру зону наступних, допоки грунт не висохне.

Наразі наша родина знаходиться у безпеці, але спогади місяців під окупацією досі викликають негативні емоції. Усі ми чекаємо на деокупацію нашого міста, задля можливості повернутися додому й на довгоочікувану перемогу.